Жирна схема

Старший мент із задоволеним виглядом виходить із напружене, майже гаряче дихання. Без зайвих слів і без жодного натяку на преамбулу, я мовчки повторюю для нього все те саме. Моє тіло продовжує слухняно працювати на автопілоті, віддаючи останні краплі життєвої енергії, поки я виконую цю роботу філігранно, з механічною досконалістю автомата.

Коли все закінчується, у задимленому салоні під тихий шурхіт ментівської рації повисає тиша. Фізичне виснаження досягає своєї межі, і мене починає бити таке сильне дрібне тремтіння, що зуби цокотять у напівтемряві. Усередині мене порожнеча стає настільки глибокою, що раптом зникає навіть первісний страх перед цими людьми у формі. Коли втрачати більше нічого і ти перебуваєш на останній грані, приходить відчайдушна сміливість.

Я стискаю пальці в кулаки, ковтаю  сльози й буквально починаю стогнати на задньому сидінні, зриваючись на безсилий плач:

— Прошу вас... будь ласка... підкиньте мене до Західного. Я просто не дійду... благаю вас...

Мій голос звучить як суцільний здавлений стогін людини, яка більше не здатна зробити жодного кроку цим розбитим асфальтом промзони.

Молодший мент повільно повертається до мене всім тілом. Він ще зовсім пацан, і на його обличчі, очищеному від ментівського панцира, раптом проступають залишки чогось живого і справді людського. Система ще не встигла випалити його рецептори остаточно. Він дивиться на мене крізь напівтемряву салону. Можливо, його зачепив мій відчайдушний стогін, а можливо, він просто настільки сильно задоволений моєю бездоганною роботою, що це викликало в ньому якусь вдячність.

Він мовчки переглядається зі старшим, який уже повернувся за кермо, і коротко киває мені:

— Добре. Підкинемо тебе. 

Старший мент вальяжно влаштовується на своєму сидінні, вмикає обігрівач і м’яко тисне на газ. Позашляховик рушає з місця, розрізаючи колесами глибокі калюжі, і вони везуть мене мої останні п'ять кілометрів додому — крізь комендантську годину воєнного міста, прямо до моїх занедбаних бараків на Західному...

  Авто м’яко розрізає шинами нічні калюжі. Попереду, за кермом, вальяжно вмостився старший мент. Його міцний затилок і важкий розворот плечей у напівтемряві кабіни раптом приковують мій погляд. Я роздивляюся його майже гіпнотично, і крізь тьмяне світло приладової панелі раптом вловлюю якісь до болю знайомі, забуті риси. Ця сувора лінія підборіддя, ця залізна, кремезна постава впевнена манера тримати кермо миттєво запускають у мені ланцюгову реакцію. Боже, як же він мені нагадує мого хрещеного — Івана Смеляна.

Машина тим часом повертає на розбиту дорогу, починаючи важкий підйом на Західний. За вікнами миготять останні занедбані залізничні перегони, глухі заводські паркани та мокрі вікові тополі, що гнуться під квітневим вітром. Позашляховик підстрибує на глибоких вибоїнах промзони, мотор натужно реве, а на мене крізь цей монотонний гуркіт знову гарячою хвилею накатують спогади. Поки ми їдемо цими темними безлюдними вулицями, моє серце остаточно відривається від 2026 року й летить назад, у дитинство.

*************

Перед очима постає образ хрещеного. Іван Смелян — великий, крупний і надзвичайно серйозний чоловік, від одного погляду якого звичайні люди інстинктивно підтягувалися. У його постаті завжди відчувалася якась внутрішня  монолітна вагомість, але водночас він володів феноменальною комунікабельністю. Іван очолював олійницю в Солоному, і завдяки своїй справі дружив з багатьма директорами тамтешніх колгоспів та радгоспів.

  З Іваном дружила моя мама. Їх зв'язувала особлива емоційна близькість.  Мама сама була неймовірно комунікабельною. Вони обоє були вихідцями з села, були земляками. І тому ця спільна ментальність робила їхні світи абсолютно зрозумілими один для одного без зайвих слів. Вони відчували один одного на рівні якихось чистих природних вібрацій. Ми дружили сім'ями. І саме мамина тонка жіноча дипломатія і  її чуттєвий вплив  посприяли тому, що хрещений погодився організувати для мого батька жирну схему.