Промзона і Дніпро

Я швидко йду вперед, намагаючись випередити комендантську годину. Кайдацький міст залишається позаду, і я повертаю на Набережну Заводську, щоб через темні безлюдні бічні вулички пробитися вгору, до Західного.

Промзона навколо дихає суворим залізобетонним мороком. Жодного натяку на затишок: нескінченні глухі паркани з колючим дротом, зачинені ворота автобаз, якісь покручені іржаві труби теплотрас, що тягнуться над головою, наче застиглі залізні змії. Під ногами — розбитий, посічений важкими вантажівками асфальт, глибокі вибоїни, заліплені весняною грязюкою, та калюжі, в яких тьмяно відбиваються рідкісні ліхтарі. Я повертаю за ріг вулиці Маяковського, заглиблюючись у лабіринти промислового сектору. Тут темрява стає майже відчутною на дотик. Розбиті вікна занедбаних заводських цехів дивляться на мене, а десь далеко, за коліями, глухо гавкають безпритульні собаки.

Квітневий нічний вітер стає дедалі злішим. Він легко пробиває тонку тканину моєї дешевої куртки, проникає під шкіру і змушує дрібно тремтіти. Пальці в кишенях зовсім затерпли, а ноги в стоптаному взутті починають німіти від сирості, що піднімається від брудного асфальту. Я знову замерзаю. Фізичний холод стискає груди, заважаючи дихати, і щоб хоч якось зігрітися, щоб відволікти мозок від цього заціпеніння, я знову згадую. 

Пам'ять слухняно вириває мене з цього індустріального пекла і переносить у часи мого дитинства.

***************

   Мені вісім років. І я перебуваю в стані повного абсолютного трансу.

Я сиджу на плечах у свого батька. Моє дитяче тіло фізично вбирає в себе кожну мікрорух його сильної напруженої спини. Він стоїть на водних лижах, мертво тримаючи в руках натягнутий трос, а наш швидкісний катер на божевільній швидкості несе нас уперед, з ревінням розрізаючи дніпровську хвилю. Я піднята на саму вершину цього руху, на таку висоту, де простір навколо втрачає кордони. Мої маленькі пальці до болю в суглобах вчепилися в його широкі плечі, а волосся розвивається суцільним золотим потоком від шаленого струменя літнього повітря.

Усередині моєї маленької істоти зараз вирує неймовірний, дикий і водночас солодкий коктейль із почуттів. З одного боку, мене проймає первісний тваринний страх. Вода під нами шалено вирує, здіймаючи мільйони білих сліпучих бризок, що швидко розлітаються по сторонам, а катер круто закладає віражі, від яких серце фізично заскакує десь у саме горло, перекриваючи дихання. Мені лячно до тремтіння в колінах. Але з іншого боку — цей страх миттєво переростає в чистий, майже наркотичний кайф і захват.

Це мить повної беззастережної ерозії будь-яких сумнівів, тому що я абсолютно сліпо довіряю цій людині. Це мій батько. Він сильно пахне дорогим імпортним Marlboro, який дістав через закриті бази спецпостачання та фарцувальників, сплачуючи божевільні гроші суто за підтвердження свого елітного статусу. 

   Візуально це виглядає як абсолютний тріумф чистої чоловічої сили та ідеальної атлетичної підготовки. Батько має рельєфно накачану статуру з широким розворотом плечей і залізним торсом, які дозволяють йому витримувати колосальні фізичні навантаження. Коли катер набирає швидкість, його витривала мускулатура працює на межі можливостей. Проте збоку все здається, що це неймовірно просто. 

Його потужні треновані ноги амортизують кожен жорсткий удар річкової хвилі по водних лижах, а міцні руки тримають натягнутий трос так упевнено, наче він зафіксований намертво. Попри шалену швидкість, опір води та вітру, його накочене тіло зберігає залізобетонну вертикаль і тримає ідеальну рівновагу, без жодного зусилля несучи на широких плечах ще й мою восьмирічну вагу.

Він — бог цього всесвіту. Його засмаглі руки тримають увесь мій світ, і я шкірою відчуваю, що він ніколи, за жодних обставин мене не впустить. Мені неймовірно, до запаморочення класно від цього польоту над безоднею і від п’янкого відчуття, що ми — єдині королі цього великого могутнього Дніпра.

Я розчиняюся в цій безпеці, захищена його всемогутністю, загорнута в кураж його сили. Тоді, у свої вісім років, я ще свято вірю, що ці сильні плечі триматимуть мене завжди…

****************

Я різко здригаюся від пронизливого гудка локомотива на залізничному перегоні. Простір миттєво схлопується. Гарячі бризки змиває вогкістю, і я знову опиняюся на розбитому асфальті 2026 року, судорожно загортаючись у тонку штучну куртку.