Шампанське

  Від цього річкового вітру в роті раптом пересохло, а в горлі став заважати гіркий неприємний клубок. Навколо панувала тривожна тиша перед комендантською годиною. Я озирнулася і помітила тьмяне неонове світло — на розі вулиці Кондратюка ще світилися скляні двері супермаркету «АТБ». Він якраз зачинявся, охоронець уже стояв біля входу, поспішаючи розігнати останніх покупців до початку забороненого часу.

Я майже забігла всередину, стискаючи в кулаку свої єдині засмальцьовані двісті гривень — усю ціну мого сьогоднішнього приниження. Пити хотілося нестерпно, але вибору в мене не було. Проігнорувавши ряди з соками, я підійшла до найнижчої полиці й тремтячими пальцями взяла пляшку найдешевшої теплої негазованої води в тонкому пластику, що прогинався під руками.

Я вийшла на порожню темну вулицю, зірвала пластикову кришку і зробила кілька судорожних ковтків. Вода була несмачною, з явним присмаком дешевого пластику. І саме в цю секунду, тримаючи в руках цю копійчану пляшку, мій мозок вибухнув від  спогаду.

**************

Острів Куба.

Літнє повітря над Дніпром уже пахло густим димом від багаття, запеченим соковитим м'ясом і розрізаними кавунами. Сонце повільно сідало, фарбуючи воду в глибокі відтінки бурштину 

Але наш вечір ще далеко не закінчувався — попереду було продовження застілля. Проте на імпровізованих столах не залишилося жодного чистого посуду. Тарілки та масивні салатниці вже стояли брудними, покритими жирним нальотом після пишної трапези.

Мама, за своєю звичною жіночою турботливістю, почала мовчки збирати посуд у велику купу. До неї майже відразу підійшла тьотя Тома — молода дружина мого діда. Вона граційно підхопила кілька важких келихів.

Мама кинула погляд на пластикові каністри, що сиротливо стояли під кущами диких верб. Вона підійшла, нахилила одну, потім іншу — у них майже нічого не залишалося, на самому дні булькали останні нещасні краплі. Чиста прісна вода просто закінчилася. 

— Води немає, — тихо сказала мама, тримаючи в руках брудний посуд.

Тьотя Тома повільно оглянулася навколо нашого табору. Вона була жінкою з невикорінним породистим снобізмом, вичуреною і завжди надзвичайно високої думки про себе і свій статус. Її погляд манерно ковзнув по порожній тарі, і вона вимушено погодилася.

Мама на секунду замислилася. У її голові прокрутилася єдина логічна думка: вони ж стоять на острові, навколо них безкрайні води Дніпра, і це єдиний порятунок у такій ситуації:

— В річці помиємо.

Тома від цих слів аж сполохалася. Її витончене обличчя миттєво зсунулося в огиді, наче їй запропонували зробити щось абсолютно дикунське та принизливе. У ній увімкнулася та сама повчальна пихата мадам, для якої річкова каламуть була особистою образою. Вона випрямилася і почала повчати маму своїм фірмовим зарозумілим тоном, дивлячись на неї з висоти свого снобізму:

— По-перше, у річці брудно. По-друге, абсолютно виключено, щоб чиновники такого рангу їли з посуду після річкової води. У Дніпрі повно різної бактерії. Відноситися до цього настільки халатно — неприпустимо. Це серйозна річ, ми зараз просто всіх тут перезаразимо. Порушення санітарних норм у нашому колі є ознакою кричущого дикунства та безвідповідальності.

Вона прочитала цю лекцію з таким виглядом, наче була професором, яка єдина тут володіє знаннями, і вважала себе неймовірно розумною. Тьотя Тома озирнулася на штабелі дерев'яних ящиків під деревами. 

Вона підійшла до мами майже впритул і тихенько, змовницьки прошепотіла їй прямо на вухо:

— Шампанського багато, ми все одно все не вип'ємо. Помиємо шампанським.

У мами від подиву очі буквально на лоб полізли.

— Шампанським? — просто перепитала вона, ошелешено дивлячись на родичку.

Але Тома лише впевнено підійшла до ящика, відкупорила пляшку і почала просто мити нею брудний кришталевий посуд, змиваючи жир золотою піною прямо в річковий пісок острова Куба...

***************

   Я закрутила кришку на пластиковій пляшці й відійшла від скляних дверей «АТБ». Навколо миттєво згустилася глуха нічна темрява. Годинник показував десяту — комендантська година вже от-от мала розпочатися, і вулиці Дніпра порожніли на очах. Громадський транспорт повністю зупинився.

Мені сорок три роки. І мені потрібно якось дістатися додому, на Західний.

Викликати таксі з двома сотнями гривень у кишені було чимось із розряду фантастики. Залишався єдиний вихід — йти пішки. Попереду на мене чекав довгий, важкий підйом угору через глуху промислову зону, повз нескінченні залізобетонні паркани заводів та темні колії. Я йшла швидко, майже бігла, втягнувши голову в комір дешевої куртки, і судорожно озиралася на кожен звук. У такий час на порожній дорозі можна було розраховувати лише на диво — на якогось запізнілого водія, який змилується й погодиться підкинути попутно.

   Вдома на мене ніхто не чекав. Прийду я чи ні, жива я чи мертва — усім було байдуже. Обдерту прокурену квартиру на самому краї масиву знімав  Толік.

Він повністю оплачував оренду цього дешевого житла, заробляючи якісь копійки на авторозборці біля промзони, і вважав себе повноправним господарем мого простору. Я була потрібна йому лише як зручний побутовий додаток, як безкоштовна річ для вгамування його чоловічих інстинктів. Йому було абсолютно пофіг, звідки і де я  добуваю свої двісті гривень. Але щоб просто мати дах над головою і не спати під відкритим небом , а залишатися в цій квартирі, мені доводилося і вдома повертатися в режим слухняного автомата. Кілька хвилин  механічного приниження у темряві кімнати, коли ти просто терпиш чуже тіло. Те саме, що я щойно робила випадковому водієві на трасі під гуркіт дизельного мотора, я мала мовчки повторити і для Толіка — суто як плату за койко-місце. Тільки заради цих пару хвилин чоловічої насолоди він мене й не виганяв. Йому було просто зручно.