Запах мазуту

Запах мазуту в кабіні цього старого фургона на секунду здався мені до болю знайомим. Він пахнув моїм дитинством.

 Наприкінці вісімдесятих у Дніпрі цей самий запах приносив додому мій батько, але тоді він означав не злидні, а реальне багатство.

Поки вся країна повільно тріщала по швах, мій папа знайшов свою золоту жилу. На своєму старому тракторі з причепом він збирав чорний металобрухт по всіх приміських радгоспах від Підгороднього до Новоолександрівки. Списані радянські комбайни, розрізані труби, важкі стани — усе це він стягував докупи і раз на тиждень заганяв свій завантажений доверху причеп на автомобільні ваги центральної бази "Вторчермету" на Лівому березі. 

Ввечері на нашому кухонному столі з'являлися засмальцьовані пачки карбованців. Тисяча рублів на місяць — сума, за яку тоді купували кооперативні квартири, для мого батька була звичайним заробітком.

   Звичайний чоловік із трактором, навіть маючи золоті руки, ніколи б не зміг самотужки пробитися на таку закриту жилу. У радянській системі наприкінці вісімдесятих будь-який приватний промисел без прикриття зверху закінчувався однаково — статтею за спекуляцію та конфіскацією. Але за спиною мого батька стояв залізобетонний тил. Фундамент нашого сімейного благополуччя заклав мій дід, який обіймав стратегічну посаду головного інженера в гігантському обласному автотранспортному об'єднанні. Людина кабінетна, шанована, він роками працював у найтіснішому тандемі з  Дмитром Кубіком– начальником Дніпропетровського обласного виробничого об'єднання автомобільного транспорту (Дніпрооблавтотранс).

Це була найвища, монопольна номенклатурна посада в усій транспортній ієрархії регіону. «Дніпрооблавтотранс» підпорядковувався безпосередньо Міністерству автомобільного транспорту УРСР і керував абсолютно всіма державними автопідприємствами (АТП), вантажними автоколонами та пасажирськими автовокзалами області. 

**************

Коли справу на Донецькому шосе  було зроблено, я повільно випрямилася, поправляючи одяг і намагаючись не дивитися на дві зім'яті сотні, що так і залишилися лежати на брудному пластиковому торпедо. Моє тіло все ще відчувало огиду, а пальці ще тремтіли досі не зігрівшись,  але обличчя залишалося абсолютно спокійним, наче маска.Я повернулася до  водія і, зовсім не очікуючи на схвальну чи хоча б якусь людяну відповідь,  запитала:

— До центру не підкинеш?

За вікнами розмитими плямами миготіли рідкісні вогні заправок Донецького шосе, і за напрямком руху було видно, що фургон тримає курс якраз у бік міських кварталів. 

Чоловік навіть не повернув голови в мій бік. Його вицвілі скляні очі продовжували нерухомо дивитися вперед, крізь лобове скло, на сіру лінію асфальту під колесами. Його цинічне обличчя не виражало жодної емоції. Він затягнувся залишком сигарети, випустив у кабіну густу хмару смердючого диму і лише за секунду, витримавши важку паузу, мовчки кивнув мені головою.

Фургон важко рушив із місця, вібруючи всім своїм старим залізом, і ми поїхали, залишаючи брудне узбіччя траси позаду.

Стара машина виїхала на Кайдацький міст. За каламутним склом дверей у чорній темряві розкинувся широкий  Дніпро , в якому відбивалися далекі вогні Правого берега. Щойно колеса фургона з’їхали з мосту на тверду землю, водій різко крутнув кермо і буркнув, не повертаючи голови:

— Наліво повертаю. До промзони.

— Гальмуй тут, — тихо сказала я.

Машина важко чиркнула шинами по асфальту і застигла. Я штовхнула важкі двері, ступила на землю. І фургон, навіть не чекаючи, поки я зачиню за собою кабіну, з ревінням рушив далі, швидко розчиняючись у нічній темряві.

Я залишилася стояти сама біля з’їзду з мосту. Тієї ж миті з боку відкритої води на мене налетів різкий сильний порив нічного вітру. Він безжально хитнув поли моєї дешевої куртки, обпалив обличчя квітневою прохолодою і приніс із собою густий концентрований запах річки. Це живий запах могутнього Дніпра — аромат вогкої глибини, прибережного очерету, свіжої води та мокрого піску.

Цей різкий річковий дух миттєво, наче електричний струм, пробив моє заціпеніння. Хімія цього запаху виявилася сильнішою за моє вміння вимикати душу — вона вмить пробудила з підсвідомісті мої далекі спогади.

Мої легені на повні груди вдихали цю прохолоду, а перед очима, наче живі, почали один за одним спалахувати зовсім інші кадри... Кадри з мого дитинства.

*****************

Я знову відчула цей самий могутній запах річки, але з диким присмаком розкоші. У моїй пам'яті один за одним виринали білі корпуси наших швидкісних катерів, що з ревінням різали хвилі, гучний сміх великих чиновників міськвиконкому та ящики дефіцитного радянського шампанського, які  привозили прямо на безлюдний острів "Куба"...

    Я наче знову почула гучний сміх чиновників під шашлики… 

  Коли наші катери причалювали до безлюдного берега, цей дикий острів умить перетворювався на пафосний ресторан під відкритим небом. Столи, збиті з грубих дерев’яних дощок прямо під кущами диких верб, буквально ломилися від такої розкоші, яку пересічні дніпряни не бачили навіть на новорічні свята. Поки вся країна вчилася виживати за талонами та штурмувала порожні гастрономи, на наших пікніках панувала суцільна тогочасна розкіш.

Центральне місце на столах завжди займали величезні кришталеві вази з глибоким малюнком, ущерть забиті великою, глянцево-чорною осетровою ікрою, яку діставали через закриті бази спецпостачання. Поруч тонкими, майже прозорими скибками лежав знаменитий фінський сервелат у сухій оболонці, пахучий запечений балик, шматки жирного балику та свіжа зелень, яку вранці привозили з приміських теплиць. Тут же височіли піраміди з імпортних консервів: португальські сардини в оливковій олії, шпроти в золотому маслі та закордонні маслини. 

З берегу Дніпра стирчали шийки дефіцитного радянського шампанського та пляшки дорогого вірменського коньяку з п'ятьма золотими зірками. Пляшки були закопані в піску в прохолодній воді на березі. Так в ті часи охолоджували алкоголь. Окремим шиком, від якого у гостей загорялися очі, були ящики справжнього чеського пива в зеленому склі та перші баночки імпортної пепсі-коли.