Нічна фея

 Я лечу набережною Перемоги в Дніпрі в Mercedes Brabus ручної роботи зі швидкістю понад 200 кілометрів на годину.

За кермом сидить Руслан Шалун– футболіст ФК "Дніпро". Високий, атлетичний, із засмаглою шкірою. Його світле волосся довгими пасмами злітає на очі від шаленого потоку літнього повітря з вікон. Його ліва рука впевнено керує авто. А права, опустившись на широкий підлокітник, обтягнутий фірмовою шкірою, лежала на моєму коліні.

Я виграла абсолютний джекпот.

 Він був мій абсолютний тріумф і моя особиста перемога.

***************

    Квітень 2026 року. Донецьке шосе під Дніпром. 

Навколо весна, але я її не відчуваю. По узбіччях траси на деревах тільки-но починає закладатися  зелене листя, нагадуючи про те, що світ навколо продовжує жити. 

Тільки не мій світ.

Траса дихає війною. У нічній прохолоді глухо віддається далекий звук безпілотників, що йдуть на схід. Повз мене, здіймаючи хмару пилу, один за одним з важким гуркотом проносяться військові пікапи та вантажівки.

Я затискаю холодні пальці в кишенях дешевої куртки і заплющую очі. Щоб не збожеволіти від реальності, я запускаю свій єдиний порятунок — пам'ять.

*****************

У моїй голові знову прокручується та сама картина з минулого:

 Красень Руслан. Mercedes Brabus. 200 на спідометрі. Набережна Перемоги. Літо 2005 року. 

  Руслан сильніше тиснув на педаль, змушуючи двигун видати низький, майже літаковий гул.

— Чуєш, мала, як Мерс зазвучав? — кидає він зі своїм фірмовою посмішкою. Я ледь чую, бо його голос перекриває свист літнього вітру з відкритих вікон.

Мерс лише вчора повернули автовозом із Боттропа. На німецькій мануфактурі Brabus найкращі інженери тиждень шаманили над двигуном, перепрошивали мізки та вручну підкручували кожен гвинтик, щоб витиснути з металу максимум. Це виглядало шалено дорого, сито й статусно. Це була іграшка справжнього бога дніпровського футболу.

Руслан різко вдавлює педаль у підлогу.

Сріблястий монстр робив такий потужний ривок, що нас буквально вліплює в коньячну шкіру крісел. Швидкість миттєво пробивало 200 кілометрів на годину, і реальний світ за вікнами просто перестав існувати. Набережна Перемоги, будинки, дерева, неонові вивіски — усе це миттєво втрачало свої чіткі обриси. Багатоповерхівки першого масиву Перемоги, контури ресторанних комплексів і  "Сфера" більше не помітні окремо. Усе міське середовище зливалося в одну суцільну, божевільну і  розмиту смугу, що з шаленим гуркотом летіло нам назустріч. Ми не просто їхали— ми розчиняли простір.

  А я дивилася на нього з тим дівочим захватом, який знайомий лише до нестями закоханій жінці.

У такі моменти в тобі вимикається весь світ і загострюються лише первісні інстинкти. Я більше не бачила швидкості на спідометрі чи розмитих контурів Набережної. Моя увага звузилася до кількох речей, які змушували моє тіло німіти від солодкого підкорення.

Я бачила його руки на шкіряному кермі. Сильні, засмаглі пальці з чіткими венами на зап'ястях, які розслаблено тримають цю шалену міць Brabus. Від нього йшла майже відчутна фізична хвиля тепла, сили та п'янкої впевненості. Кожен його мікрорух. Те, як він ледь помітно мружив очі, дивлячись на дорогу, або як смикався м'яз на його мужній щелепі — усе це здавалося мені вершиною досконалості.

Я відчувала запах, який став моїм особистим наркотиком: суміш його дорогого одеколону і нових шкіряних сидінь Мерседеса  Цей аромат проникав мені під шкіру з кожним вдихом. Адреналін від швидкості змішувався з гормональним вибухом усередині, і мені здавалося, що моя кров перетворюється на гаряче шампанське. Кожна клітина мого тіла пульсувала і відгукувалася на його близькість.

Це дивне відчуття повної вразливості, коли ти готова розчинитися в людині без залишку. Коли ти віддала б усе життя за те, щоб цей момент, цей профіль і це світле волосся, що падає йому на очі, застигли в часі назавжди...

******************

 І тут поряд зі мною зупиняється вантажівка. Вона важко скрипить гальмами. Це старий, побитий життям малотоннажний фургон, який наче застряг у часі десь із кінця дев'яносних. Його власник, здається, вже роками не вважав за потрібне навіть помити цю занедбану залізяку — мабуть, вирішив, що така відверта старість уже просто не заслуговує на миття. Фарба на крилах давно відвалилася шматками, оголюючи гнилу іржу. А боки покрилися такою товстою заскорузлою кіркою болота, що автомобіль став схожим на шматок придорожнього сміття.

І ось каламутне скло пасажирських дверей, заляпане рудою підсохлою глиною після поїздки через Орловщину, почалося  відкриватися...

І тут  із цієї тісної кабіни виривається важка хвиля смороду, від якої миттєво перевертає шлунок. Це огидливий задушливий запах тижневого немитого тіла, пересмаженого дешевого тютюну та перегару. За кермом сидить чоловік у  віці, який викликає фізичну огиду з першого погляду. 

На ньому дешева  весняна куртка незрозумілого темного кольору з масляною плямою на кишені та потерті штани, які явно давно не бачили пральної машини. Шкіра на обличчі якась пориста, пухка й сіра, а у зморшках навколо рота застиг такий глибокий, звичний цинізм, що відразу стає зрозуміло: цей чоловік давно не бачить у людях нічого, крім інструменту чи товару. Неохайне сиве волосся, засмальцьовані від роботи пальці з темною застарілою каймою під нігтями. Від хронічної втоми, пилу траси та алкоголю білки його очей покрилися сіткою лопнулих капілярів і набули брудного жовтуватого відтінку, а повіки стали  припухлими й важкими.  Порожній , майже мертвий погляд і абсолютний внутрішній холод. Він навіть не подивився на мене:

— Скільки? 

— Двісті гривень.

  Рівно стільки коштувала моя швидка десятихвилинна послуга.

  Рівно стільки коштувала моя тимчасова відсутность у власному тілі.

Коли біля узбіччя гальмує чергове авто, а водій опускає скло і оцінює мене, як шматок м'яса на ринку, я не відчуваю сорому. Сором помер вже давно.