Глава 5

ПРОГУЛЯНКА НА РОБОТУ.

Підіймаюся з-за столу, мию посуд, та тихо збираюся на роботу, аби не розбудити сина.

Вкладаю свої кучері, одягаю зручний одяг, підфарбовую вуста, і якомога тихіше покидаю будинок. Замкнувши вхідні двері, кладу у кишеню рюкзака ключі. Звідти ж дістаю навушники.

Мене до воріт проводжає Рудий — мій вредний собака. Весь кудлатий, та до половини замочений у вранішніх росах. Дивиться на мене своїми невинними, ледь не жовтими очима і махає намоченим закудланим хвостом. Він завжди лапу дає, але сьогодні бачить, що я у новому одязі, тому опустивши голову плентається позаду мене.

Зачиняючи хвіртку махаю Рудому па-па, і наказую нікуди не втікати, а стерегти дім. Він дивиться на мене розумними очима, я знаю, що він мене розуміє, як і знаю те, що знову втече з дому.

Розмотую шнур навушників й одягаю їх. Вже за кілька секунд в динаміках звучить приємна українська музика. До місця роботи мені йти більше ніж два кілометри. Це свого роду релакс, а ще плюс кілька тисяч кроків на фітнес браслеті.

Одягаю на плечі рюкзак, в ньому не тільки мій перекус, а ще й мої крила, а вірніше товстий блокнот подарований моєю читачкою. В якому я веду нотатки до моїх книг. Ці крила — це моя таємниця. Бо ж я працюю під псевдонімом, що взятий з мого імені. Для більшості тих хто мене знає, я звичайна жінка. Про мою творчість знають одиниці, і мені це імпонує. Я не особливо люблю хизуватися своєю творчістю. Обожнюю тишу, і не люблю зайвого галасу. Я ж коли писала у зошити не афішувала це. Тому поводжуся звично, так, як і до того моменту коли почала публікуватися на онлайн платформі.

Слухаю улюблену музику, а в основному це новий трек, який западає в душу, і стоїть на повторі. Насолоджуюся новим треком й крокую вивченою за роки дорогою. Де знаєш кожну ямку і кожен камінчик.

Знову загрузаю у думках. Писати книги стараюся де прийдеться, бо ж працюю з телефона. Аби сісти за комп’ютер потрібен час, якого мені катастрофічно не вистачає.

Дорогою на роботу я обмірковую новий розділ книги, над якою зараз працюю. Тож це не тільки прогулянка з користю, а ще натхнення та розвиток подій моїх героїв. Бо після роботи у мене багато домашніх справ. Таких як приготування їжі на завтра. Прибирання та чималий город, де на мене чекає: картопля, морква, цибуля та решту культур, які ростуть в селі на кожному городі.

А ще часто допомагаю чоловікові у полі.

 Ну як допомагаю..? Швидше морально підтримую, бо доки він робить свою роботу, я знову залипаю у телефоні. І доки коханий там у полі обприскує посіяне, у мене тут у книзі вирують пристрасті. Герої розійшлися на повну. І я користуючись моментом, й забувши про все на світі, поринаю з головою у перипетії роману. Тільки час від часу оглядаюся на гул трактора, аби перевірити, чи ще багато залишилося.

Можливо хтось подумає, що я надто серйозна, чи може правильна...

Ох! Це далеко не так. Я холерик по своїй натурі. Тож моєму чоловікові точно не сумно зі мною, бо будь-яку найнеприємнішу ситуацію переводжу на жарт. І справді тішуся, коли на його стурбованому обличчі, з’являється ледь помітна посмішка.

Люблю жарти, сарказм та іронію. Особливо жартую над собою у вигляді критики. Інколи жартую для того, аби сховати біль душі, а інколи, щоб просто відірватися від жахливих реалій.