Глава 4

КАПУЧИНО ТА РОЗДУМИ.

Полежавши кілька хвилин, я таки встаю. Вкриваю сина, бо при тім, що на вулиці літо, в будинку прохолодно. Пройшли дощі з грозами, і відповідно температура на вулиці впала.

Гладжу сина по голові та у пів тону шепочу.

— Синочок, я через трохи піду на роботу. Я замкну тебе. Ти спи. А коли прокинешся, зателефонуй.

— Угу! — лише сонно кидає малий, навіть не відкриваючи очей.

Я беру свій телефон та йду на кухню. Тут вже смакує кавою та бутербродами старший син. Я завжди готую багато бутербродів, аби на ранок, йдучи на роботу хлопці могли поснідати. Оскільки від іншої їжі зрання, вони відмовляються. Тож снідають тим, що хочуть.

Я вмикаю плиту, й ставлю чайник на індукційну поверхню, а син попереджає.

— Мам, по графіку о дев’ятій вимкнуть світло.

Я видихаю. Бо розумію, що потрібно поквапитися, аби прийняти душ.

Прошу сина, аби вимкнув чайник, та поспішно йду у ванну кімнату. Насолоджуюся теплими струменями води, і вистрибнувши з душу, стаю на ваги.

Ну ось, знову плюс-мінус, нуль. Я скинула два кілограми, а далі вага стоїть на місці. Розумію, що мої зайві кілограми це недосипання, заїдання емоцій, плюс моя авторська діяльність. Бо як не крути пишу сидячи. Писати на ходу ще не навчилася.

Важко зітхаю та ховаю ваги. Добре, що вони не з’єдналися з додатком в телефоні, бо в додатку моя маса тіла, ще на два кілограми менша.

Все, від сьогодні: підрахунок калорій, п’ятнадцять тисяч кроків на фітнес браслеті, і сон вісім годин. Сьогодні я постараюся дотриматися настанов тренера. Який наполегливо рекомендує навчитися спати вісім годин, як мінімум, а не п’ять-шість, як зазвичай у мене виходить.

Тільки встигаю повернутися на кухню, як мій телефон видає: — Шановні гості! Дорога родино! Повітряна тривога! Пройдіть, будь ласка, в найближче укриття.

А щоб вам...

Далі в моїх думках звучить українська багатогранна солов’їна мова та сердечні побажання в адрес окупантів.

Вже можна не поспішати. Хапаю телефон, і одразу заходжу на один з каналів, глянути, що там нам сусіди відправили. Видихаю, бо лише злетів Міг. Сподіваюся тривога ненадовго.

Оскільки син вже пішов, то на кухні я одна. Готую собі Капучино, бо каву мені за станом здоров’я категорично заборонено. Складаю бокс собі на роботу. Звичайно рахую калорії. Теж саме стосується сніданку. Хоча сьогодні мені не хочеться нічого, тому беру лише сир Гауду.

Ну немає апетиту з рання, але я знаю, що він з’явиться, як тільки на землю спустяться сутінки. Отож, я дотримуюся того відомого всім правила. З рання їж як королева. Я так і їм, то не лізе, того не хочу. На обід як принцеса. — Ну може щось з’їм. І на вечерю їж мов бідняк, — ото я так і їм. Все під ряд, і скільки влізе. Тож не дивно, що на вагах мінуса практично немає.

Видихаю та роблю ковток солодкого напою. Проганяю всі свої невдачі з втримання ваги, геть. Налаштовуюся, що в мене все вийде, адже я не просто хочу скинути набрані кілограми, а зробити здорове харчування, — способом свого життя.

Подумки повертаюся до моїх книг. Бо тут в мене теж чимало роботи: завершити книгу, а вірніше дописати її чорнову версію. Та нарешті розпочати писати міське фентезі. Я реально кайфую від цього жанру. Бо при написанні таких книг, я перечитую купу літератури. Дізнаюся багато цікавого, і твір пишеться на одному подиху.

Роблю черговий ковток Капучіно, і мимоволі посміхаюся. Бо моїм мотиватором, роботи на читацькій платформі став мій чоловік.

Насправді я почала писати ще з восьмого класу, а вірші іще раніше. Але я писала на листки, а той в старі зошити. Мій перший роман, мама спалила під час прибирання, доки я була на навчанні. Але якщо чесно романом — це назвати напевно важко. Тому що це швидше за все був лише великий твір. Але мені у мої чотирнадцять, це здавалося романом.

Вже перебуваючи на першому курсі, я написала свій перший роман, який зараз опублікований на читацькій платформі. І це жанр фентезі.

Я продовжувала писати у зошити. Просто для себе, для душі. Оті пачки зошитів складала у комод. Десь глибоко в душі я вірила, що колись мої дітища побачать світ. Знайдуть своїх читачів. Хоча тоді мені це здавалося мрією нездійсненою.

У нас з чоловіком було всіляко. Були моменти коли місяцями не переводили заробітну плату. Але коханий ніколи не шкодував мені отих кілька гривень, на дві кулькові ручки та товстий зошит.

Я писала коли був час та натхнення. Перебуваючи в декреті, я рятувалася цим від рутини. Бо ж, що може бути кращим, за чашку запашної кави, (тоді ще проблем зі здоров’ям не було), вогонь у печі, та ручка зі зошитом.

Оте все продовжувалося до осені 2020 року. Коли одного з вечорів чоловік підійшов до мене з телефоном, і показав рекламу у соцмережі. Де розпочався авторський конкурс.

Я ж повідомила йому, що бачила цю рекламу, але не дуже вірю, що у мене щось вийде. Слова чоловіка я пам’ятаю досі.

— А ти спробуй! Ти ж нічого не втрачаєш.

На той час у мене вже була електронна версія рукопису. Я довго перевіряла текст, та в кінцевому результаті у ньому все одно виявилося чимало помилок, як граматичних, так і пунктуаційних. Я ж писала для себе, і не конче заморочувалася над помилками. А даремно. Бо виявляється з 1996 року в українському правописі відбулося чимало змін. Про які я ні сном ні, духом.

Отож, оту граматику вчу до нині. Бо часу на все, ну катастрофічно не вистачає.

Зараз на моїй сторінці читацької платформи тридцять п’ять книг. Я безумовно горджуся цим. Мрію про друковане видання, хоча б кількох книг. Та поки в умовах війни, радію тому, що маю змогу працювати на читацькій платформі онлайн.

Я продовжую писати, бо це те, від чого я ловлю кайф, і, що приносить мені насолоду, і є неабияким спасінням у важкі моменти. Тішуся, що маю хоч і невелику, але вірну читацьку родину, яка шалено підтримує та надихає мене.

Радію тому, що підростають здорові діти, і молю Бога аби якнайшвидше закінчилася війна. Бо події, що відбуваються в моїй країні — розривають серце. Спустошують душу. Від цих подій опускаються руки, бо ми живемо в таких умовах, що кожен день може стати останнім.