Глава 3

ПРОДОВЖЕННЯ...

Знову загрузаю у спогадах, але тепер пропускаю юність, там особливо згадувати немає, що. Хоча у юному віці мені здавалося, що у житті, все легко та просто. Здавалося, закінчу училище, піду на роботу, й поїду від батьків, аби не бачити батькових вічних зрад, й маминих сліз... Та не все так просто, як здається.

Все ж було дещо у моїй юності, що для мене стало шоком і закарбувалося в душі. Ще досі мороз по шкірі від цих подій. А саме батькових вихвалянь про своїх коханок. Чуючи оті розповіді я розуміла, що зароблю комплекс неповноцінності та стрес.

А тепер тато хоче від нас поваги та любові. Я досі відчуваю відразу до нього, за його оті розповіді про свої походеньки. А ще ми з братом мали мовчати, і нічого не розповідати мамі, про його зради, які він прикривав поїздками по роботі. А потім все розповідав нам.

Невже нам дітям, це потрібно було знати? Для чого батько нам розповідав про свої зради? Чим керувався? Досі не можу збагнути. Але ще тоді у юності, в моєму серці до нього зародилася ненависть та зневага, яку досі не можу витерти, й забути. Як і не можу вдавати, що все добре.

Здається не тримаю зла на батька, але й спілкуватися з ним бажання не маю. Знаю й те, що судити його не маю права, але образа таки живе в душі.

Звісно ми з братом не витримали. Не могли закривати очі на все. Тому розповіли мамі правду. Ми мовчали доки могли, а далі совість не давала спокою. Напевно розповідаючи нам про свої подвиги, батько розраховував на те, що ми розкажемо все мамі.

Знову ж таки не розумію, ні логіки, ні тактики.

Для дітей обоє батьків є потрібними. Ми, діти, — повинні завдячувати батькам усім, і звісно обом. Але мама — це святе.

Важко видихаю. Не хочу про це більше ні думати, ні згадувати. Бо від тих спогадів серце ще досі розривається від болю за маму.

Дивуюся, бо ж тоді мені виповнилося шістнадцять...

Здається недавно було, а вже моєму старшому сину, двадцять років виповниться через кілька місяців. Як швидко спливає час...

А з ним притуплюються душевні рани, але чи зможуть вони зажити цілком?!! Схоже так і залишаться рубцями на душі.

Знову потопаю у спогадах, але ці спогади значно приємніші. Це моє перше справжнє кохання і, мабуть, кохання всього мого життя. — Це мій чоловік Богдан.

Серце і душу гріють ці спогади. Звичайно як і в кожної пари у нас було чимало випробувань. Часом навіть досить складних. І це все було з самого початку.

Почну з того, що наш шлюб не схвалили наші батьки. Ми розписавшись, пішли жити на орендовану квартиру. Але через два роки зрозуміли, що місто — це не для нас. І оскільки батько розлучився з мамою, ми повернулися жити в село. Ще до моєї вагітності, проживання з мамою було можливим, а далі почав проявляти себе брат. Звісно виникли свої нюанси.

Коли нашому першому синові виповнився рік, ми перейшли жити в орендовану хату. А ще через рік, нарешті купили невеличку хатинку край села, яка і стала нашою затишною домівкою.

Спільними з чоловіком зусиллями ми розбудували наш будинок, в якому виховуємо двоє діток.

У цьому будинку я почуваюся справді в дома. Тут я надихаюся, і створюю нові історії та романи. Адже будинок знаходиться на лоні природи. Кругом поля та ліси, що шалено подобається мені. Обожнюю цю тиху місцину, що знаходиться по далі від шумного мегаполіса та суєти.

Знову здригаюся від того, що прочиняються двері, і в них з’являється старший син.

— Ма! Доброго ранку! Я на роботу.

— Доброго! — сідаю у ліжку. — Я склала тобі обід. Він в обідньому боксі у холодильнику.

— Ага, дякую! — посміхається Тарас, та кидає. — До вечора, мам. — і вже майже зачинивши двері, знову прочиняє їх. — А, мало не забув... Софія сьогодні до нас прийде.

Я посміхаюся, а син великими зелено-карими очима дивиться на мене, і з цілковитим нерозумінням питає.

— Що?!!

— Нічого, все добре! — посміхаючись запевняю. — Вдалого дня!

— Дякую! — тихо промовляє Тарас та майже зачиняє двері.

— Я просто люблю тебе! — кидаю навздогін.

Двері прочиняються знову, і Тарас просунувши голову кидає.

— Я теж вас люблю!

— А мене, ви любите? — зі закритими очима питає менший син.

Дивуюся, він же ніби спить. Гладжу його по голові та запевняю.

— І тебе люблю, Русику. Тебе люблю ще дужче, бо тобі ще наша любов треба більше. А Тараса, он Софія любить, то йому нашої любові треба менше. Тепер йому наша підтримка більше потрібна. — кидаю жартома.

— А мені? — бурмоче крізь сон Руслан.

— І тобі підтримка потрібна, — гладжу сина по голові.

Він у нас так хоче здаватися дорослим. Це, мабуть, він тягнеться за Тарасом, бо різниця між ними шість років. Тож малий старається вже бути дорослим, хоча ж по суті своїй, іще дитина.