СПОГАДИ.
Міцно зажмурюю очі, аби не дати волозі скотитися. Витримую кілька хвилин. Мої намагання втримати сльози марні. Не можу дати їм раду. Вони таки скочуються по щоках. Змахую їх, і невидючим поглядом дивлюся на фітнес браслет на руці. Кліпаю, бо від сліз цифри розпливаються.
06:24
Ще рано. Можу собі дозволити подрімати. На роботу потрібно на дев’яту. Хоч мені здалося, що вже надто пізно. Бо від тоді, як Богдан покидав спальню, цілуючи мене перед виходом на роботу, пройшло багато часу.
Чи може, то мені тільки здалося?!!
Тягнуся до тумби за своїм смартфоном, який став для мене маленьким раєм, і моєю віддушиною. Знімаю гаджет зі зарядного пристрою, й зітхаю. Падаю знову на подушку.
Я кожен ранок щойно прокинувшись, заходжу на сайт на якому працюю, аби почитати коментарі під своїми книгами та дізнатися новини від колег.
Але сьогодні... Сьогодні мою душу зворушив оцей ранковий сон. Чи може це марево. Не знаю, але як мені там було добре. Я хочу туди, у дитинство. Але саме таке, яке мені наснилося, а не таке яке у мене було. Хочу туди де живі бабуся, дідусь, дядько та мама. Туди де батько такий, яким я бачила його уві сні, а не самозакоханий нарцис, зрадник, гуляка та аб’юзер.
На мить закриваю очі. Так і не відкривши чохол-книжку телефона, відкладаю гаджет у бік та поринаю у спогади.
Який же чудовий сон. Якби я хотіла, щоб це було дійсністю, та на жаль...
Витираю сльози. Люблю свої дитячі спогади до шести років. Саме в цей період були живі усі, і батько працював вахтовим методом, виїжджаючи на три місяці у Сургут. За його відсутності, в домі панували мир та спокій.
В дитинстві я полюбляла зиму. Бо саме в цю пору, роботи як такої не було. І бабуся сидячи зі спицями в руках біля печі, в’язала нам светри й розповідала казки. Я пам’ятаю їх до нині. Оці невеличкі захопливі історії, розказані бабусею у довгі зимові вечори. Які при хурделицях, частенько супроводжувалися відсутністю електроенергії. Як це було казково та романтично, слухати оці бабусині оповідки, при вогні в печі та полум’ї свічок. Багато з них я читала потім, коли подорослішала. А скільки було таких казок, яких я не знайшла в жодній книзі. Лиш тепер розумію, що це були вигадані бабусею казки. Саме їй маю дякувати, за своє вміння фантазувати. Бо переконана, — це вона прищепила мені любов до фантазій.
Ех, якби ж то можна було повернутися, хоч на мить туди, у дитинство. Хоч на мить пірнути у той зимовий вечір, і можна було притулитися до бабусі. І знову з насолодою послухати історії про бідних знедолених дівчат, яких рятує як не принц, то відважний хлопчина.
Пам’ятаю, як тільки казка закінчувалася, ми з братом просили ще. Та бабуся обіцяла розповісти уже завтра іншу казку.
Як же добре було у ті часи дитинства. Дядько Орест любив нас. І аби ми не мучили бабусю грався з нами. Інколи ми розходилися не на жарт. Тоді мій улюблений дідусь, який сидів у кутку та плів кошики з лози, хмурив густі брови. А кошики оті, у нас називають колисками.
Дідусь гляне на нас з-під лоба, суворо гримне, аби тихо сіли. А ми й посідаємо всі у трьох. Дідусь тим часом перетягне лозу через пренти (прути через які переплітається лоза), та посміхнувшись гукає нас. А ми ж з братом раді. Повлазимо до нього на коліна, а він понатирає нас своєю подекуди сивою бородою, поколе. А ми пікаємо, бо ж колюча борода, коле ніжне личко. Тоді вже нас рятує бабуся, гримаючи на усіх ще й на дідуся. Справді добре там у тих спогадах, але на жаль не у всіх.
Коли мені виповнилося шість, трагічно загинув дядько Орест. Пам’ятаю це жахіття до нині, сум та жаль не відпускають душу досі. Бо знаю, якби він був живий, нам з братом було б легше.
Далі не стало бабусі, і разом з її походом зі життя закінчилося моє дитинство.
Бо ж саме тоді були лихі дев’яності. Важко було всім. Батьки втратили роботу, хоча тато особливо й не старався дбати додому. Він завжди жив для себе, і відповідно, власне, «Я», стояло на першому місці.
Скандали ставали частішими. При чому скандали на порожньому місці. Вже занадто багато вимог батько висував мамі, а про критику я взагалі мовчу.
Ще підлітком, я вже тоді розуміла, що отак жити не хочу. Не вкладалося в голові таке ставлення батька до мами. На мою думку, між закоханими має бути як мінімум любов та взаємоповага, а тут... Не маю права судити батьків, але постійний жаль за маму розривав душу. Ми ж добре бачили її сльози. Недоспані ночі. А далі плітки по селі, про батькову зраду, та його брехню, яку він вміло вішав мамі на вуха.
А вона кохала. Відчайдушно кохала. Страждала, закривала на все очі. Прощала. Намагалася все склеїти та приховати свої рани. Батько ж нахабно користувався цим. Мабуть, саме тому так поводився, бо знав, що мама все вибачить, та прийме його знову.
Саме тому взірцем ідеального чоловіка для мене став мій дідусь. У них з бабусею різниця у віці була у чотирнадцять років. Як мені здавалося вони жили душа в душу. На їхню долю випало чимало випробувань, але вони пройшли їх гідно. Саме вони стали для мене взірцем ідеальної сім’ї та гармонійних стосунків.
Бо дивлячись на стосунки батьків, мені хотілося втекти з дому. Я завжди бажала аби між батьками панували повага, розуміння та любов. Але це були лише мої настирливі бажання. Батько живучи в сім’ї, жив своїм життям, і навіть зараз, він живе у своє задоволення.
Ні. Це в ніякому разі не осуд. Це факти. Мабуть, він так поводиться, бо його виховувала лише мати, тобто моя бабуся, якої я практично не пам’ятаю. Але зі слів батька, він ставився до неї зверхньо, бо його мама любила старшу сестру більше ніж його.
З розповідей тата, він затаїв образу на матір і на рідну сестру, з якою практично не спілкується все життя. Вони досі не можуть поділити спадок. Отож, скидається на те, що він недолюблений, тому й любити не вміє. Та напевно так і є. Батько виховувався в інтернаті. Мати забирала його рідко. Хоча сестра росла в дома. Причини таких дій бабусі по батьковій лінії, мені невідомі. Можливо саме тому мій тато, не побоюся цих слів — виріс егоїстом. Зрештою він про це заявляв відверто, «Я живу один раз і для себе. А, що дружина..? Вона ж нікуди не дінеться. А діти? Від них взагалі нічого не візьмеш. Ще й допомагати треба...».