Глава 1

МІЙ СОН.

... Я біжу високими травами, через велетенське поле, всипане червоними маками. Дивуюся, адже я зовсім маленька. Мені лише шість.

Моє маленьке серденько ледь не вискакує з грудей. А я навпростець мчу до дороги, якою йдуть мої батьки. Мої маленькі ніжки плутаються у високій траві. Свиріпа безжалісно дряпає коліна, та я не зважаю біжу до батьків. Не звертаю уваги, що в босоніжках роса та трава. Навіть махнула рукою на те, що в траві можуть бути гусениці, яких я панічно боюся.

Нарешті вискакую на дорогу. Віддихуюся. І одразу оглядаюся, кручуся, чи бува, на мені немає ненависної гусениці.

Наче немає. Забираю довгу кучеряву гриву з очей і завмираю. Батьки вже зовсім поруч. Я захоплено дивлюся на них. Мамине каштанове волосся прикрашає пишний вінок із польових квітів: ромашок, духмяного горошку, волошок, польових гвоздик та Іван-чаю. Яка ж вона красива. Сині квіти Іван-чаю, підкреслюють її голубі очі, в яких потонула небесна блакить. Але не це мене вражає. Мене приваблює блиск в її очах. В них іскриться щастя та жива енергія.

Я розгублено кліпаю. Мій погляд ковзає вниз. На мамі голуба довга сукня теж у дрібні квіточки, але мене вражає букет маків в її руках. Знову кліпаю, бо батько тримає маму за руку. Дивуюся, адже такий жест я бачу вперше.

Мій погляд ковзає на батька. Він геть інший. Ні не молодість мене у ньому дивує. Батько справді не той, від нього йде позитивна енергія. Він добрий, лагідний, усміхнений. Напевно такий, яким я завжди хотіла його бачити.

— Де ти була, Талю? — лагідно питає тато, та манить руками до себе.

Я гублюся, не знаю як діяти. Збентежено заглядаю в очі мами. Вона ж посміхається мені, і буквально світиться від щастя.

— Іди до татка, Наталочко, — ніжним голосом закликає мама.

Я зриваюся з місця, і вже за мить опиняюся у батька на руках. Він заглядає в мої очі своїми карими, і такими лагідними очима. Я завмираю від щирості, яку бачу в цих очах. Моє серце тріпоче, бо розумію, батько любить мене. Я це відчуваю.

Тато заціловує мене, і я почуваюся так наче у мене щойно виросли крила. Я щаслива. Мама ж дивлячись, на нас вдоволено посміхається.

Я сидячи на руках у батька, пригортаю маму за шию.

— Я люблю вас!

— Талю..!

Чую здаля. Оглядаюся. Прикипаю поглядом до польової дороги, зарослої травами, в яких тільки з висоти видно два втоптані сліди, що ведуть змійкою. На початку макового поля бачу молодшого брата, який намагається бігти, але насправді пересувається дуже повільно.

— Таточку, пусти.

Батько відпускає мене, і я що сили мчу до брата. Не зважаю, що скажено печуть подряпані коліна. Не хочу аби Олежик впав. Він у нас лінивець, ходити ох як не хоче. Дивно, що так далеко від дому зайшов сам. Очевидно побіг за мною.

Захекана зупиняюся, та беру його за руку.

— Мене ніжки болять. Я на ручки хочу, — стогне Олежик.

— Ах ви не послухи. — чую суворий голос дядька Ореста. — Ви куди втекли? Я мало з розуму не зійшов... По сусідах вас шукав. А ви..?

Ми з Олежиком великими очима дивимося на дядька. Він здається нам велетнем. Високий, чорноволосий, і наче такий дорослий, хоча йому всього п’ятнадцять. Та для нас малих він дорослий дядько.

Ми з братом винувато опускаємо очі, бо знаємо, що заробимо від нього на горіхи.

— Ех, малі, малі! — зітхає Орест, а тоді звівши широкі брови разом наказує. — Щоб це було в останнє, коли ви втекли з дому..!

— Візьми на ручки... — просить Олег простягнувши йому рученята. — Ми точно більше не будемо. — обіцяє за нас двох брат.

Я ж винувато опускаю очі, бо ж знаю, що ми провинилися.

— Ех, дітлахи?!! — вкотре зітхає Орест, і бере Олежика на руки, а мене просто за руку. — Ходім додому.

— А мама... — Розгублено питаю я, і оглядаюся.

Мої очі округляються. Батьки стоять в обіймах одне одного. Батько щось шепоче мамі, дивлячись їй в очі. Таку картину спостерігаю вперше. Душа радіє. Хоч я маленька, я завжди хотіла аби між батьками була гармонія та взаємоповага. Тому зараз шалено тішуся.

— Мам! — кличе Олежик сидячи на руках у дядька.

Батько цілує маму в вуста коротким поцілунком, та підхопивши на руки крутиться з нею. А вона притискає до себе букет червоних польових маків.

Батько несе маму до нас. Йде з нею так, наче вона невагома. Вдивляюся в обличчя тата та не впізнаю його. Він такий, яким я хотіла бачити його завжди. Люблячий, вірний, щирий.

— Голубки, ходіть но вже додому!

Гукає батьків насуплений Орест, та рушивши вперед, веде нас до вузької стежки, що пролягає до самісінького рову, крізь який покладена дерев’яна кладка.

Я ще раз оглядаюся на батьків. Вони ж посміхаються. Батько опускає матір, і знову щось їй шепоче. Я шалено щаслива, що між батьками панує любов та злагода.

Хай би так було завжди.

Відпускаю руку дядька та біжу до кладки. Першою перебігаю через глибокий, як мені тоді здавалося, рів. Вибігаю на зарослий Споришем берег. Посмішка торкається моїх вуст.

Адже на лавочці біля воріт, сидять дідусь з бабусею. Мчу, щодуху до них. Маленькими ногами зачіпаюся за якийсь камінчик і падаю. Уявляю, як зараз знову до крові зіб’ю коліна, і як болітиме.

— Наталь...

Чую як кличе мене дядько та здригаюся. Відкриваю широко очі й часто кліпаю. Розумію, що я прокинулася.

Як шкода!

Кілька секунд просто лежу. Важко зітхаю й повільно сідаю на ліжку. В очах збирається волога, бо з гіркотою усвідомлюю. — Це був лише сон, чи може моя дитяча мрія.

Я вже не шестирічна дівчинка, а доросла жінка. В якої вже теж двоє дітей та чоловік. Набираю повні легені повітря, і оглядаюся на ліжку.

Я одна. Чоловік вже давно на роботі, адже сьогодні його зміна, у зв’язку з графіками вимкнень електроенергії, почалася о 04:30.

P.S.

Мирного всім вечора, сонечка!

Представляю вашій увазі короткий твір.