Історія дванадцята

Ми починаємо по-іншому дивитися на речі коли дорослішаємо. Часом хочеться повернутися в минуле для того, щоб виправити свої так звані косяки. Особливо, коли їх незліченна кількість. От тільки шкода, що навіть повернувшись у часі на декілька сотень років назад для людей, які покинули цей грішний світ стрілка годинника все одно стоятиме на місці, стовбичитиме нерухомо як натяк на те, що життя підійшло до кінця, що другого шансу немає, що жити потрібно було поспішати тоді, коли це було можливим. 
Думаєте, до чого ця вся песимістична лірика з самісінького ранку? Чого раптом задумалася про це саме зараз? Що такого важливого пережила в минулому, що так відчайдушно хочеш знову опинитися там, відчути на смак ті солодкі, а може й болючі дні?! Правильно саме болючі. Проте ці дні пережиті не мною, боролася з болем не я, відчайдушно хапалася за життя змученими напівпрозорими худесенькими пальчиками не я. Не я була схожа на живого трупа, не в мене від страху й одночасно стресу випадало волосся, не мене рвало від ліків, бо їх кількість була випробуванням для ослабленого організму. І чого це мене пробило на спогади саме сьогодні? Просто сиділа в пустій холодній кімнаті, загорнувшись у ковдру з чашкою охололого чаю в давно посинілій руцв і тут бац надійшла хвиля меланхолії. Якщо так далі піде, то ще може і скупу сльозу з себе вичавлю. Поплачу зараз як тоді не змогла, бо не до сліз було. Черства натура, по-іншому не скажеш. Всі жаліють цих прозорих приречених на страждання лисих фантомів, які проходять хіміотерапію в обласному онкологічному центрі, а я будучи подружкою такої ж прозорої особи в останню хвилину її життя розважалася на Дні народженні самої популярної дівчинки в школі. Яка безсовісна, багато хто скаже. Проте я була мала, нерозбитна, думала, що життя виграє лише яскравими барвами, що лише розвагам є в ньому місце. Чи задумувалась я що таке смерть? Як помирають люди? Куди відлітають їх душі? Чи думала я як помирала Оля? Чи було їй страшно в цей момент, а може вона відчула полегшення? Мабуть, буде безсовісно сказати, що для таких глибоких роздумів в мене не було  ні часу, ні бажання . Яка зухвалість! Який сором! Та мені немає чого соромитися, бо хоч і жорстоко це звучить, зате правдиво, відповіла як ніколи чесно. Але думаю  помираючи вона пробачила мене, щоб не йти в забуття з цим тягарем. Чи пробачила я собі свою жорстокість по відношенню до неї? Чи була я достойна дружби такої хороброї незламної духом людини. Скоріше за все, що ні. На відміну від неї я проста володарка заячої душі, яка боялася бути справжньою, яка знехтувала дружбою заради миттєвого викиду адреналіну, накопичення сератоніну й дофаміну, які швидко розчинилися в мозку, наче їх тут ніколи не було. Не було й мене. Точніше не стало. Не стало тоді, коли погасла душа Олі. Я пам'ятаю тихий шепіт твій, твої ласкаві очі й ніжний голос. Ти не померла. Ти завжди отут у мене в серці.... Пробач за все!  Благаю, почуй мою сповідь!  Тепер ти вільна. Спи спокійно й дай спокійно спати мені. Лети! Лети у вічність, у забуття, лишаючи мені лише прекрасне на згадку про себе...