Історія десята

Кажуть, що як народжується дівчинка — це до великого чуда. Що для батька донечка стає цілим всесвітом, що тільки тоді він може зватися татусем, коли бере її на ручки і міцно пригортає до серця, пригортає з тією небаченою любов'ю і водночас страхом, що його крихітку хтось може жорстоко образити. Проте не всі чоловіки такі. Мій обранець, який потім став законним чоловіком, ще до настання вагітності пригрозив мені, що хоче мати тільки сина, і якщо я народжу дівчинку, то він покине мене напризволяще. Тоді я подумала, що скоріше за все жартує, що любитиме і доньку, адже це його плоть і кров, частинка його душі. Якою ж дурною я була. Бачила все в рожевих тонах, була наївною і до нестями закоханою у цього психа. Якась безглузда, страшна залежність заполонила моє серце.

Без нього не могла навіть дихати, боялася, що піде, що покине саму, тому двадцать років назад зробила найжахливішу помилку в своєму житті. Точніше, це не можна назвати просто помилкою. Це був нещадний гріх материнства, який я спокутую й досі. Спокутую сама, бо мій примарний коханий все одно пішов, просто зник з мого життя, наче розчинився у повітрі. Так у чому ж я все - таки завинила перед Всевишнім, запитаєте Ви? В чому моя життєва трагедія? А все банально просто. Я залишила свою новонароджену дівчинку в пологовому будинку, відмовилася від неї тільки тому, що чоловік до безтями хотів сина, марив лише цим. І я піддалася. Відірвала своє сонечко від грудей і наче божевільна кричала медсестрі, що це не моя дитина, що я її не хочу, що вона чужа.

Вчинивши злочин проти власної совісті один раз, потім обов'язково зробиш це вдруге. Втрачати було вже нічого. Окрім психованого й нерадивого "коханого" в мене нікого й нічого не залишилося. Тому таємно пішла до завідуючого пологовим будинком і, заплативши кругленьку суму, купила собі маля чоловічої статі. Його бідолашна мати померла, серце не витримало, а так як родичів в неї не було, то хлопчика вдалося забрати без проблем. Добру справу зробила, подарувавши сирітці дім? Мені тепер воздасться небесами? Ні скоріше віддячиться сповна, адже чужу дитину я прихистила, а свою осиротила. Яка я після цього мати? Але засуджуй, не засуджуй, жінка сліпа, коли хвора коханням. Але ніщо не буває вічним. Тим більше оманливе кохання, яким я хворіла рівно три роки після того, як ми узаконили наші відносини. Вислів, що любов живе рівно три роки якраз мій випадок.

Потім ці відносини стали несамовитим тягарем для мене. Таким самим тягарем, як материнство і піклування про чужого сина, бо рідним він мені так і не став. Не змогла полюбити. Кожен раз, дивлячись в його оченята, згадувала плач своєї донечки, згадувала, як торкалася малесеньких пальчиків на рученятах, як ніжно цілувала п'ятки. Хіба я достойна була полюбити чужу дитину, якщо не дала любові власній? Розумію, що ні. Тому стиха проклинала "сина" уві сні й просила Бога, щоб забрав його до рідної мами. Забрав туди, де йому буде радісно і спокійно на душі, туди, де безпечно, туди, де немає грішної мене. Чи то Бог почув мої молитви, чи то темні сили виконали мою волю, але через два тижні його не стало. Просто помер. Став янголом і полетів туди, де немає місця, болю, суму і стражданням, забравши мій розпач, неспокій, мою ненависть. Стало набагато легше. Я раділа, що нарешті відмучилася. Раділа, що чоловік пішов до іншої і в нього народився омріяний син, якому я не робитиму заговір на смерть, бо не бачу в цьому сенсу. Краще попрошу ті ж самі темні сили забрати мою душу до пекла, бо місця поруч з Богом мені немає. Може, Господь і простив мене, але самій собі я пробачити не зможу ніколи. Тому не займайте мене порадами, коли не знаєте, що саме порадити!