Історія шоста

Вона знову біжить, не озираючись. Біжить, куди несуть ноги, куди хочуть руки та туди, куди дивляться очі. але вони заплющені. Наче сліпа кішка. Вона блукає по колу, намагаючись втекти від себе самої. Але від себе неможливо втекти. Якби не прагнула, не сховаєшся, не зариєшся в землю по п'яти. і не відділиш свою сутність від тіла. Відпустити можеш хіба що душу. Але сучасні люди бездушні, вони тих душ не мають, бо поняття духовності, причому високої для сучасників чуже, не рідне, химерне, наче не від світу цього. І вона теж скоріше за все не від світу цього.

Люди бачать чорне і біле іноді, розбавляючи все сірим. Але вона особлива. Їй всюди ввижається фіолетовий. Їй на все і на всіх фіолетово: хто що сказав, хто подумав, хто плюнув у спину, боячись зробити це в обличчя. Вона нікого не засуджує, нікого не звинувачує, ні на кого не тримає зла, окрім себе самої, такої нерадивої, безталанної й глибоко нещасної істоти, бо жінкою себе назвати їй не дозволяє власний рот. Він щільно зімкнений, язик, намертво прикутий в середині, наче його закували в невидимі кайдани.

Але так навіть краще. Якщо вуста мовчатимуть, ніхто не дізнається, що за звір живе глибоко в ній, як він повільно вбивав в ній людину, залишаючи лише оболонку істоти, як останній прощальний подарунок таку собі маленьку скриньку Пандори, відкривши яку випустиш на волю внутрішнього Хайда. Та ця наполовину жінка, наполовину істота не боялася Хайда, бо сама дала йому життя, виростила і викохала цього монстра. Проте йому набридли обійми цієї нерозумної, набридли ці любощі, пестощі. Воно хотіло крові, хотіло вбивати, терзати тіла і душі, хотіло свободи та жадало помсти. І помста була страшною. Не холодною, як зазвичай, а поданою під теплим соусом.

 І лише наситившись, тварюка втихомирилась, залишаючи недолюдину сам на сам з муками совісті, яка прогризала кожен м'яз, кожну кістку, кожну артерію, вену і навіть найменший капіляр. Боліло нестерпно до втрати свідомості, глузду, але не пам' яті, бо таке не забути. Хто може забути вбивство власної дитини. Хто може відмити кров з нібито чистих рук, бо вони помиті з милом, побризкані антисептиком і намащені зволожуючим кремом. Такі собі ідеальні жіночі руки, які не здатні на вбивство, бо занадто гарні, занадто ніжні для цього?! Але вона, маючи такі руки, змогла, бо внутрішній монстр і його потреби були понад усе. Це її справжня дитина, а не той лагідний кучерявий малюк, який мирно і солодко спав в своєму ліжечку, час від часу вдивляючись в очі повні туги, зневаги і презирства до себе.

Докори мучили її. Вона чекала того стану, коли все стане фіолетовим. Більше не витримувала, більше не боролася з депресією, а просто віддалась тій на поталу, принесла себе в жертву, розтоптала в собі людину, спалила свою душу, а попіл просто з'їла, жерла його з такою хтивістю, що це викликало не страх, а подив. Але що тут дивного? Вона хвора. І пора би вже іншим визнати, що смак материнства не змінить цього, не вилікує цей стан, а навпаки, погіршить ситуацію. Ситуацію, яку вже не виправиш обіймами, поцілунками, щирими словами підтримки або добрим бияком, щоб прийшла до тями.

Люди скажуть: така її доля, що поробиш, залишать заживо вмирати наодинці, бо треба рятувати живих. рятувати тих, хто нормальний, а не хворий на голову. До того ж душевнохворі подібні до сміття, від якого потрібно вчасно позбуватися, бо наслідки можуть бути непередбачувані?! Шкода, що тільки кінець істоти, вкрай передбачуваний. Вона просто тихо зійде з розуму, бо її крик все одно ніхто не чує. Люди глухі до нього, в них вже імунітет, і лише одне крутиться в їх здорових головах, що вона хвора. Все одно погано закінчить. Все одно вже не врятуєш в ній людину, спроби марні, вона нас покинула, хоч ще і дихає, проте вже мертва. Тепер її краща подруга  — депресія. З нею і помиратиме. Чи від неї.  Яка вже різниця! Яка різниця?