Історія третя

Заздрощі — річ  заразна, така собі невиліковна хвороба, бо позбутися почуттів власної меншовартості на фоні тієї, кому люто по-чорному заздриш, зовсім не легко. Не скажу, що неможливо, бо якщо дуже захотіти, то можна в космос полетіти. Але це жарт. Просто тупий жарт, придуманий якимось розумником, який не мав в своєму житті "подруги", яка у всьому краща, всюди перша і така до блювоти мила, що більше не можеш стримувати внутрішніх бісиків, які рвуться на волю. Не стримуєш і розпеченої лави, яка ллється прямо з душі, бо хочеш, щоб об'єкт заздрощів спочатку захлинувся, потім втопився в ній і зрештою, пішов на дно, як той Титанік. Проте забагато честі ції заразі з несправжнім волоссям, нарощеними кілометровими віями, через які не видно навіть колір її очей, а також цими жахливими акриловими нігтями, більше схожими на курячі дряпці. Такий собі тренд для занадто моднявих. Але чорт забирай від неї всі в захваті. Начальство хвалить постійно, чоловіки не відводять погляду, а такі ж сірі офісні миші, як я, постійно набиваються у подружки. Та вона не спішить з усіма дружбу водити, людей підбирає ретельно, щоб не напаскудили в душу. Бо ця Барбі, як виявилося, дуже вразлива, скривджена життям бідолаха, яка до того всього ще й обділена розумом. Замість того, щоб триматися подалі, вона розповідає мені свої секрети, вважає скоріше за сестру, ніж за подругу. Але з мене така собі подруга.

У неї за спиною розповідаю всяку гидоту, ті інтимні подробиці її життя, які вона мені довірила. Ну не вмію я дружити з такою занадто чесною, занадто доброю дівчиною, яка ще те рідкісне стерво в моїх очах, бо не така, як я, не така проста, не така заздрісна і не знає, як-то їсти цілий тиждень кусень черствого хліба, бо мати з запоїв не вилазить. А тата я ніколи не знала, бо люди казали, що нагуляна. Але не треба мене жаліти. Я з того бруду благополучно вилізла, людиною стала, заробляти, сама на себе почала. І хоч лицем не вийшла, вся в примарного тата. Його гени гору взяли, але, розум, Бог подарував неабиякий. Цим і користуюся, бо вислів, коли Господь красу роздавав, вона спала, а коли щастя, встала, якраз про мене. 

Так от моє щастя в світлій голові. Не тому, що я пофарбована в моднячий блонд холодного відтінку, а тому, що до геніальності розумна, трохи підступна і хитренька. Така собі зміючка Оленка. Але моя "подруга" зміїну натуру не розгледіла. Занадто довірливе і тупе дівчисько. Чи стане мені колись перед нею соромно? Можливо! Однак я така, як є. Судитиме мене лише Всевишній, бо наскрізь бачить всі ті гидезні вчинки, зроблені мною не тільки по відношенню до цієї нещасної силіконової ляльки, а й до всіх інших, яким я добряче зіпсувала життя. Може, колись і буду пробачена. Зараз же просто житиму, як вмію, як звикла!