Історія перша

Хочеш красиво жити, вмій крутитися! Цей вислів я запам' ятала на все життя. Ще з юних літ намагалася заробити копійчину на власні потреби, бо сім'я в мене небагата. Жили скромно. Не скажу, що дуже бідували, але всяких модних сукенок, як у однокласниць, я не мала. Якось вже звикла до того, що мати перешивала непотрібні речі старшої сестри, щоб я мала в чому ходити до школи. Так і жили. Чи шкодувала я про те, що народилася в такій сім'ї? Відповім чесно іноді шкодувала, але батьків не вибирають. Що маємо, те маємо. Змирилася. Зціпила зуби й терпіла. Терпіла, доки не пішла навчатися. Там мене і затягнуло у цей вир кращого життя, якого я так щиро прагнула. Велике місто, багато можливостей, багато спокус. Це як гра в  рулетку, доки не ризикнеш, не спробуєш яке на смак шампанське. А так як я навіть на Новорічному столі його ніколи не бачила, то першу власноруч куплену пляшку випила сама. Насолоджувалася, як могла. 

Потім забила на навчання, почала ходити в модні клуби й підробляла в шлюбному агентстві. Робота не важка. Потрібно було лише креативно брехати, щоб розкрутити цих багатих лохів на гроші. Чи думала я тоді, як подивлюся матері в очі, бо це, по її мірках, безсоромно, безчесно і навіть аморально? Ні не думала! Я хотіла жити на повну. Гарно вдягатися, ні в чому собі не відмовляти і мати заможного кавалера. Але щоб такого підчепити, треба відповідно виглядати. Тому я почала "працювати" ще більше, ще наполегливіше. Відкинула всі принципи й правила моралі, коли оголеною позувала на веб-камеру через Skype, щоб розважати всіх охочих. Обслуговувала не тільки іноземців, але і наших. Любителі забороненого всюди однакові. Їхні збоченні фантазії лежать приблизно в одній площині. Проте мені на це начхати. Я їм задоволення. Вони мені гроші, багато грошей, щоб могла красиво жити. Саме красиво, а не достойно. Мені та гідність до одного місця. Я життя на смак спробувала і повертатися до себе колишньої не збираюся. Байдуже, що скаже мати. Байдуже, що обзиватимуть хвойдою, байдуже, що вийду заміж не цнотливою, бо на превеликий жаль, пішла по руках. Невинність нині не в моді. Цим себе і заспокоюю. Кожен раз, проходячи біля церкви, зупиняюся і сама собі відпускаю гріхи. І так щодень. Буває соромно, але зовсім трішечки. Це моє життя, а значить платити по рахунках я буду сама. Розкаюся і стану хорошою? Можливо, переможе здоровий глузд? Це покаже час. А зараз я просто мовчки вдихаю запах зелених в моєму новому шкіряному гаманці, поки мати обриває руки, тягнучи на базар сумки з молоком, бо доні треба на щось жити в столиці. 

Знала би вона, як я тепер багато живу, що їм на сніданок, які дорогезні процедури роблю в салонах краси, то зрозуміла би, що ті її задрипані копійки мені тепер ні до чого. Тепер я щаслива?! В цьому моя заслуга!  Але чи буде це щастя вічним? Поживемо-побачимо!