Глава VII

Аня не могла дочекатися пообіддя.
Увесь недільний ранок вона провела у ліжку, дивлячись у екран телефону та насолоджуючись м’яким світлом сонця, що ніяк не могло пробитися через перепону простирадла на вікні й перетворювало яскраві промені на тьмяний ореол навколо тканини. Чи не щохвилини телефон вібрував від нових повідомлень, хоча раніше, навіть за тиждень, таких важливих подій, якими вони їй здавалися, було значно менше.
Минула одинадцята - Аня все ще лежала в ліжку. Минула дванадцята? Аня усе ще лежала в ліжку. Хай хоч би там що, та вона лежатиме у ліжку й чекатиме обіду.
Доки тривало її очікування, думки дівчини були суцільно захоплені ним. Ні, прокляття, він просто не йшов у неї з голови, вона не могла думати про інше. Навіть звільнення, що мало б, по ідеї, зруйнувати усі її плани, зараз потонуло десь у глибинах свідомості. До неї приходили образи, запахи, звуки – спогади учорашнього вечора. Вона знову і знову йшла тьмяно освітленими вуличками, відчувала дотик його рук, крижані кінчики його пальців… Запах… Вона вдихнула.
Вона відчувала його. Їдкий, п’янкий і звабливий. Соромливий, нахабний та приголомшливий. Такого у неї ще не було.
Колись, у дитинстві, та й то, в більшій мірі - з розповідей батька – вона мала у початковій школі своє перше кохання. Його звали Яном. Він був нетутешнім, тільки приїхав звідкись із заходу і батьки, відносно заможні люди – а у нас кожен, хто приїде із заходу хоч із якимось капіталом, уже вважається заможним – влаштували його у школу, куди вона ходила. Дівчина бігала за ним на чотирьох. Тоді, у свої дев’ять років, вона була переконана, що дівчатка завжди мають добиватися хлопчиків, будь-яким способом.
Це почалося взимку, щойно настали перші морози і якийсь чоловік – дай йому Боже здоровля – залив відром води гірку прямо перед вікнами її класу. Ту гірку, здавалось, облюбила геть уся школа, іноді там неможливо було протиснутись – вона, краще за будь-який влаштований їхнім директором святковий захід, об’єднувала учнів молодших, середніх та старших класів.
Тоді був уже вечір, темніло на вулиці й так рано, а в той час, коли вони там зустрілися, узагалі була кромішня пітьма. На вулиці перед школою майже ніхто не гуляв, навіть на гірці, що уже було досить дивним – але Аня не звернула на те уваги. Скоріше навпаки, була дуже рада, бо зможе нарешті покататися без зайвих очей і без насмішок зі сторони однокласників. Але коли вона підійшла ближче, то з подивом для себе помітила, що біля підніжжя гірки, на побитому бордюрі, сидів незвичної вроди хлопчик – чорнявий, у товстенькій міховій червоній курточці й з пластиковою дощечкою в руці. Коли вона його отак побачила, то стояла не рухаючись, мабуть, хвилини зо три – рекорд навіть для такої, зовсім не гіперактивної дівчинки, якою була вона. Серце її забилося так, як коли вона втікала по квартирі від тата, розбивши якусь стару вазу, а попри те, що на вулиці був страшний мороз, їй чомусь стало тепло. Подумки, Аня вже уявляла як буде гратися із цим хлопчиком в «доньки й матері» - вони будуть подружньою парою, а її подружка – Ліза – їхньою донькою.
Доки вона отак непорушно стояла, він повернувся, помітив її та несподівано помахав рукою. Довелося їй обходити ту гірку, спускатися з лівої сторони від неї, аби присісти на бордюр поряд із хлопчиком.
-    Я тебе тут раніше не бачила.
Він тер ногою сніг. Аня зовсім не розуміла, що у цьому занятті такого цікавого. П’яткою свого високого чобітка він водив по снігу, роблячи глибоку ямку, через яку виднілася багнюка. А на дівчинку навіть не глянув.
-    Як тебе звати? Мене Аня.
-    Потримай.
Він, урочисто, не менш урочисто ніж який президент вручає медаль героєві воєнних дій, вручив їй свою пластикову дощечку, що тримав у руці й продовжив нехитре заняття вже двома ногами, опираючись долонями об слизький бордюр. З того, що у цього хлопчика є така пластикова дощечка, Аня і зробила висновок, що його батьки були заможними людьми: зазвичай, уся дітвора приходила на гірку з рваними шматками картону, який клали зверху, на початку гірки, потім сідали на нього й просили, аби хтось їх підштовхнув. Хтось катався узагалі без картонки, просто сідаючи на лід, хоча гірка була не надто рівною. Цей же хлопчик мав цілу пластикову дощечку! Ясне що він був заможним, і якось інстинктивно вона відчувала, що таких заможних упускати ні в якому разі не можна.
Вона сиділа й зацікавлено спостерігала за його діями, хлопчик устиг зробити ще з десяток точно таких же ямок, а п’ятки його чобітків були уже всі у багнюці. Аня, схоже, взагалі його не обходила – він на неї так і не глянув й через це у неї прокинулося незрозуміле бажання якось йому догодити. Тоді вона вирішила спробувати так само потерти ногою сніг, щоб допомогти йому зробити більше ямок з багнюкою. Й тільки тоді хлопчик нарешті подивився на неї – здивовано і водночас збентежено. Вона терла ногою сніг і глипала на нього.
-    Чому ти це робиш? – озвався він.
Аня й не думала відразу відкривати усі карти:
-    Я так завжди роблю, це ж класно.
Тепер його погляд сповнився захватом. Вона була упевнена, що зараз він обожествляє її - як дівчинку, яка теж любить терти ногою сніг і робити ямки з багнюкою.
-    Мене звати Ян, - врешті сказав хлопчик.
Але на жаль, цей його захват тривав лише кілька хвилин. Після того, як дівчинка закінчила робити сьому ямку, він спитав:
-    А ти вмієш кататись на гірці?
-    Вмію.
-    Покажи.
Аня з незворушнім виразом, таким, якому позаздрить будь-який досвідчений міжнародний дипломат, узяла пластикову дощечку Яна і полізла угору, не обходячи, просто по гірці. Вона тоді дуже раділа, що може так втерти йому носа – перед цим мама придбала їй такі черевики, у яких можна було ходити де завгодно, навіть по стінах. Хлопчик зачудовано спостерігав, як Аня, з умілістю найвправнішого альпініста, спокійнісінько вилізла до самого початку гірки, а потім сіла на дощечку й з радісним виском поїхала донизу.
-    А можеш без дощечки?
Йому і того було замало! Ну нічого – вона кивнула і знову завзято полізла на гірку й вдруге спустилася, вже без дощечки. А потім так іще кілька разів, аж доки Ян не був задоволений побаченим.
-    Воно не боляче, отак з’їжджати? – запитав він, коли Аня простягала йому назад його дощечку.
-    Зовсім не боляче, - безтурботно відповіла вона.
А сама дуже перелякалася, бо у точці дотику її гарненьких утеплених зелених штанів до крижаної гірки чомусь страшенно боліло. Та заради такого вродливого і заможного хлопчика вона й не таке перетерпить! Нехай вона хоч тисячу разів спуститься з тієї гірки без дощечки, зате взамін вона отримає Яна і буде щаслива, з двома дітьми й великою квартирою у центрі.
-    Хочеш, я покажу тобі свій телефон? – запропонував він.
Дівчинка вирячила очі. Ну звісно, що хоче! Усі навколо мали якісь круті штуки, які називали телефонами, але єдиний раз, коли вона змогла потримати його в руках – це коли батько, що купив собі такого, одного разу забув його на столі кухні.
Ян почав хизуватися чудернацьким пристроєм, що дістався йому – з його ж слів – повністю заслужено, що він заробив на нього власними силами – коли добре написав екзамени у своїй попередній школі.
-    Ти також зможеш такий мати, якщо будеш добре вчитись.
-    Неправда, - нахмурила носик Аня, - я і так добре вчуся і на відмінно здаю екз… замени, але мені такого не давали.
Хлопчик здивувався.
-    Може ти недостатньо добре себе вела?
-    Добре я себе вела!
-    А чому тоді не маєш такого?
-    Не знаю!
Вона обурено відвернулася від Яна і витерла підступаючі сльози. Хіба ж це справедливо? Хіба справедливо, що ти вчишся не гірше від інших, поводишся зовсім як доросла, ніколи нікого не ображаєш, посміхаєшся завжди, а тобі натомість – зась? Навіть у рукавичках, її долоньки почали німіти від холоду, особливо коли вона витерла кілька краплинок зі щоки й ті пролізли крізь теплі шерстяні нитки до маленьких пальчиків.
Тоді Ян підійшов до неї і взяв за руку. Дівчинка здивовано подивилася на нього, безмовно кліпаючи очима. Він простягав їй свій чудернацький пристрій.
-    Візьми його.
-    Ти мені віддаєш? – схлипнула Аня.
-    У мене є ще один, а у тебе нема жодного. Візьми.
Так почалась їхня любов. Доки з весною не настала відлига, вони майже щовечора гуляли на шкільному подвір’ї й безліч разів з’їжджали з гірки. Потім разом сиділи на побитому бордюрі та робили ямки з багнюкою, бруднячи чобітки так, що мама дуже дивувалася, коли дівчинка приходила додому у взутті, почорнілому від бруду. Гралися у хованки, у квача, домовлялися про зустрічі в одній, завжди пустій підсобці на перервах, де разом малювали, на пустих, вирваних із зошитів, аркушах смішні каракулі своїх вчителів, дописуючи їм зайву ногу, голову, чи ще яку смішну кінцівку. Та найкращим, безумовно, гідним комедійного кіно, моментом у цій забавці було, зі щілини у дверях спостерігати за реакцією вчителів-прототипів цих шедеврів, які потім виходили з підсобки із набурмосеними обличчями. Щоправда, телефон у Ані пожив лише один день – наступного ранку мама його помітила та з гучними й сердитими криками понесла до класної керівнички – в підсумку, його повернули батькам Яна.
Їхні стосунки закінчились разом із початком літніх канікул. Ян розпачливо вибачався, пояснюючи, що його батьки знову вирішили переїхати і що вони більше не зможуть бути разом. Клявся, що не забуде про неї й колись пізніше, приїде сюди й забере із собою в іншу країну, там де завжди тепло і плаває море. Аня лиш розгублено кліпала, дивилася на нього й стояла на бордюрі біля гірки, котра давно розтанула, широко роззявивши рота й не маючи що сказати. А потім, коли вони востаннє попрощалися й розійшлися по домівках, ще кілька наступних тижнів, щоночі ревіла, уткнувшись у подушку. Пережити таку життєву трагедію у дев’ятирічному віці було для неї, в дійсності, справжнісіньким подвигом.
І тим не менш, ті забавки не могли й зрівнятися з тим, що Аня переживала зараз. Лежала у ліжку, нетерпляче постукувала пальцями по екрану телефону. Відкладала його. Знову брала у руки й щохвилини оновлювала переписку, аби часом не пропустити нового повідомлення. А коли виявляла, що за цілих три хвилини нічого не прийшло… Починала нервувати. До чергового вібрування телефону.
«Як спалось?» - «Добре)», «А тобі?» - «Теж».
Вона повністю усвідомлювала всю безглузду сміхотворність цих питань. Сміхотворність відповідей. Після того як вони провели разом такий насичений вечір, подібні повідомлення здавались їй репліками якогось жахливого спектаклю.
«Що робиш?)» - «Лежу» - «І я лежу)».
Ледь стримувалась, аби не вдарити себе долонею по обличчю. І всміхалася як дурна.
«Давай-но вставай, соня)».
Дивилась на повідомлення. Що відписати? Він хоче цим показати свою турботу про неї? Чи може, владність? Чи він взагалі хоче щось цим сказати? Переписки завжди нагадували дівчині якусь хитру гру, логічну головоломку. І зараз вона ламала голову над тим, що йому відписати. Врешті набрала:
«Не буду».
Вона ж все-таки має право робити те що хоче? Тоді він її не змусить.
«Я кому сказав?)», «Вставай давай!».
То таки владність? А може й ні. Тоді, про всяк випадок, треба додати дужку.
«Чому це я маю вставати? Не буду і все)».
Ні, напевно він не мав нічого такого на увазі. Та тьху, чому вона взагалі за це турбується?
«Але неслухняна)», «Я не можу)» - «Що ти не можеш?)» - «Не можу повірити, що ти така лінива».
Цього разу без смайлика. Він це серйозно? Дівчина збентежилася.
«)».
І вкотре з посмішкою закотила очі. Ні, це справді головоломка. Тоді вже вона написала першою:
«Як почуваєшся?» - «Чесно кажучи, трохи кепсько» - «Чому??».
Прокляття. Знак питання незнамо чого натиснувся двічі. Тепер усе виглядає так, ніби вона дуже хвилюється. Ні, вона звісно хвилюється. Але ж хіба варто це так явно показувати?
«Бо за тобою сумую».
Близько хвилини перечитувала це повідомлення й у животі її літали метелики. Або щось побільше. Рука з телефоном розігнулась і впала на покривало. Дівчина перевела погляд на стелю і посміхаючись, солодко потягнулась. Згодом відписала:
«Тому я і не встаю», «Хочу дочекатись обіду».
Щойно Аня це відправила, у двері легенько постукали. Ті прочинились і за ними показалося обличчя тата, поріг загрозливо заскрипів під колесами. Вона швидко сховала телефон у покривало.
-    Люба, ти уже не спиш?
-    Ні, не сплю.
-    Щось сьогодні довго ти валяєшся. Нічого не сталось, тобі не зле?
-    Ні, тату, - коротко засміялась вона. - Все добре.
-    Тоді підіймайся потихеньку, я зараз чай зроблю.
-    Тату, чай? – здивовано посміхнулася, - довго ж ти не робив чаю, не забув іще, як?
-    Паскудниця, - прицмокнув він, помахуючи вказівним, - може, я ще й забув, по-твоєму, як воду кип’ятити?
Аня знову пирхнула:
-    Хто знає.
Батько похитав головою, ніби примовляючи, яку неслухнянку він виховав, і тоді повільно причинив двері.