Глава VI

Звідкись іздалеку долинав оглушливий рев автомобільних сирен. Ближче, роздавався безупинний гул метушливого натовпу і поодинокі вигуки людей у білих халатах.

Коридор лікарні був заповнений вщент. Нескінченно довжелезні черги на здачу аналізів, пристаркуваті бабусі, що сиділи на старих металевих лавках, оббитих темно-гранатовою шкірою і матері верескливих немовлят, яких вони навіть не намагалися заспокоювати.

Аня йшла прямо, крізь увесь цей натовп. Бачила, як виходили з кабінету батько з шестирічним сином, обидва тримаючи ватки на пальцях. Видно, чоловік хотів довести малому, що аналіз крові - це зовсім не страшно, вирішивши піти разом із ним за компанію. Та судячи з розпачливого плачу дитини і розгубленого погляду батька, нічого з того не вийшло.

Вона оминула невеличку залу, в якій, на старезному, посірілому від пилюки, килимі троє хлопчиків збирали з пластикових різнокольорових кубиків споруду невідомого призначення, сперечаючись, кому будівельних матеріалів належить більше. Їх було лише троє – усі інші дітлахи сиділи навколо них на таких же металевих лавках, не вилазячи з під телефонних екранів.

Пройшла коридором далі. Тут дітей уже не було – лише поодинокі відвідувачі з похмурими обличчями іноді снували туди-сюди, проходячи до кабінетів після крикливого оголошення лікарями номеру по списку черги.

З самого ранку її діймало геть усе – від остогидлого їй обличчя шефа кафе, що холодно спостерігав за тим, як дівчина підписувала необхідні папери, й до кожного перехожого на вулиці, що ненаситно поглинав її пронизливим поглядом.

Не зупиняючись, ішла далі. Дісталася кінця коридору й повернула через старі білі двері направо, на сходову клітку. Піднялася нагору, до стаціонару й підійшла до чергового з безлічі кабінетів. Постукала.

- Заходьте!

Всередині відчувався гострий запах медичних гумових рукавичок. Кімната була невеликою, але здавалась ще меншою завдяки двом древнім столам, зсунутим до купи, декільком шафам і сірому старому умивальнику, що стояв зліва від входу. За одним зі столів сидів чоловік, років сорока, з їжаковою зачіскою, прямокутними окулярами та білим халатом на плечах.

- А, це Ви, Аню. Заходьте й присідайте, сюди, на кушетку. Не соромтесь, присідайте.

Доки вона проходила, у кишені шалено завібрував телефон. Дістала його, поглянула на екран.

«Привіт».

- Я так розумію, Ви прийшли стосовно батька?

Аня кивнула.

- Так. Якщо пам’ятаєте, останнього разу, коли Ви у нас були, то казали, що маєте знайомого, який міг би дешевше запропонувати нам… інвалідну коляску.

- О так, пам’ятаю. Ви присідайте, присідайте. Може, чаю?

Дівчина чемно відмовилась, вмощуючись на твердій кушетці. Прийшло нове сповіщення.

«Ти сьогодні не дуже зайнята?».

- Тож розповідайте. Як він себе почуває? – лікар поспішно зібрав купу паперів на столі й склав їх до папки з надписом «Архів».

- Каже, що все гаразд. Болі ніби припинились, хоча це триває буквально декілька днів, так що ще не може сказати напевно.

- Це вже прекрасно, дорогенька моя! – вигукнув чоловік, тягнучи папку до шафи й відчиняючи дверцята.

«Я хотів запропонувати прогулятись».

- А як щодо рухливості? Руки уже повністю рухаються?

- Так. Ми ще кілька тижнів тому вирішили відмовитись від доглядальниці. Я приношу йому зранку їжі на день і він харчується самостійно.

- Це все чудово, – сказав і гримнув дверцятами, що ледь не зірвались із завіс, які й так жалібно скрипіли, - але чи йому вистачає тої їжі?

- Особисто я так не думаю. Але він постійно торочить, що більше йому не потрібно – мовляв, він і так не проявляє фізичної активності, а тому і їсти йому багато не треба.

- Це не дуже добре, - замислився чоловік, так і стоячи біля шафи й чухаючи скроню.

«Ти не проти?».

- Але це нічого, почне їздити – і від тарілки не відтягнеш, - всміхнувся він. – Ох, хороший день, чи не так?

Дівчина непевно стенула плечима.

- Ви не дивуйтеся, просто сьогодні, нарешті, взяв собі відпуск, - пояснив лікар, - ще й збільшений, по новому закону. Ой, ті політики… їм би тільки байдики побити, то вони й проголосували за. Причому одноголосно, уявляєте?

- Все-ж краще, ніж нічого, - посміхнулася Аня.

- І то правда, - погодився чоловік, - ну гаразд, досить язиками чесати. Перейдемо до справи.

Він дістав з кишені халату телефон і кудись набрав. Екран її власного, тим часом, знову засвітився.

«Я знаю одне чудове місце».

- Алло? Ігорю! То ти?

За стіною залунало швидке тупотіння пробігаючих повз дітей. Підлога загрозливо затряслась.

- Алло! Тебе погано чути! Зараза, та вийми ти…

Раптом двері відчинились і з них показалось молоде обличчя медсестри.

- Пане Левку…