Глава V

- Хто тут?!

Світло потужного ліхтаря шалено коливалося в чиїхось руках, засліплюючи й не даючи розгледіти широкий силует, що рухався до неї. Крики на кладовищі у такій порі дня будь-кого змусили б від страху заклякати. Аня не була виключенням із цього правила.

Силует наблизився й поширшав разів удвоє. Тепер вона могла частково роздивитися вибалушені очі, масивне налякане обличчя й плямисто сірий одяг, що чимось нагадував військову уніформу.

- Ей! Кому кажу!

Кожне слово озивалося у ній стукотом серця. Надто вже несподіваною була поява товстунця, який, дійшовши, побільшав утроє.

- Ти що тут, в біса, забула? – не вгавав він, помахуючи на неї своїм ліхтарем, - ще одна злодюга, га? Ану відповідай!

Вона підвелася й підняла руки на рівень очей.

- Ні, ніяка я не злодюга. А в чому, власне, проблема?

Його очі стали ще більш округлими, майже такими ж, як і пузо, що спиралось на тонкий ремінець.

- Що значить, в чому проблема? Стоїть тут, бачиш, якась сумнівна дівка, лазить по цвинтарі, очевидно, шукає наживи, ще й сіла так, що за травою й не видно – сховалася, значиться! Та ще й прийшла як за темно, не побоялася, знала, що в темряві будеш, як невидимка! Що ж вам всім, зараза, не йметься?

Він гидливо сплюнув на землю, пробурмотівши щось про солону юшку. Дівчина дивилася на нього, нічого не розуміючи. Мовчала.

- Що, значиться? Будемо викликати поліцію, га? Ти от мені тільки скажи, як ти ото, вся така тендітна, через паркан-то пролізлася, га? Чи ти драбину з собою притягла?

Вона в ступорі уставилася на нього, не в змозі нічого сказати, а тим паче зрозуміти, про що він говорить.

- Га, питаю?

Товстунець відвів вільну від ліхтаря руку і у ній проблиснуло лезо невеликого розкладного ножа з охапкою ключів. Ніяк на це не відреагувала.

- Взагалі-то, двері у воротах були відчинені і я…

- Що значиться, відчинені? Як то воно може бути, коли я їх оцим ключем закривав, га?

- Так підіть, самі перевірте.

- Зараз, зараз підемо, але покажи-но мені свої руки і виверни кишені спочатку. Тільки чемно, щоб не вигадувала!

Вона зробила так, як він сказав. Все, що  було у неї в кишенях - це телефон, який ледь встигла запхати, коли почула крики, ключі від квартири та декілька папірців, старих чеків.

- А в штанах? Чи ти-то взагалі без штанів, я не втямлю, то ж такі само чорні…

- Це лосини, - ображено пояснила товстунцю Аня. Той забурчав, про щось на кшталт вибачення, та потім знов гаркнув:

- Давай показуй, що там в штанах!..

Вона вивернула і кишені лосинів. В них нічого не виявилось. Чоловік якось спустошено подивився на неї, ніби розчарований, що вона не злодійка, і почав ходити навколо, світячи ліхтариком по землі.

- Зараз-зараз, подивимося, - примовляв, - мене так просто не надуриш… Сховала десь, значиться…

Вона недоумкувато витріщалась на буркливого товстунця, доки той обходив її, заглядав у сусідні кущі й, тяжко стогнучи, нахилявся над вертикальною плитою, шукаючи неіснуючі крадені…

- Ага! – переможно вигукнув він, тянучись рукою до підніжжя плити. За тим скривився, відсмикуючи, - тьху ти, зараза б його взяла, оце слимак здоровезний!..

Вона так нічого й не сказала. Чоловік випростався, ще більш розчаровано поглядаючи на дівчину і витираючи об штани руку.

- Добре, - нарешті озвався він, - твоя взяла. То кажеш, ти пройшла через ворота?

Вона ствердно кивнула.

- Як же то так, йо, як же то так… забув, чи галюни якісь пішли, - хмурився, чухаючи потилицю, - та точно та юшка якась паскудна була…

Вона ненав’язливо кахикнула. Сторож втупився на неї.

- Що?

- Я… раз Ви переконалися, що нічого я не вкрала, то… я можу бути вільною?

- Ти, - він показав на неї пальцем, як її три, - не можеш бути вільною. Але йди. То я так, пожартував.

Аня вичавила з себе щось схоже на посмішку.

- Тоді… До побачення.

- Якщо ще будеш заявлятися сюди, то краще приходь удень. Бо ти мені всі нерви виїла, - казав, підтягуючи за ремінець штани, - ясно?

- Гаразд, - кивнула вона.

Потому дівчина швидко рушила до виходу – десь позаду, за нею плентався і нахмурений сторож, все махаючи своїм ліхтариком.

Вона вийшла через ворота на пусту безлюдну вулицю. Доки проходила чорний паркан, бачила, як товстунець в уніформі на щось безкінечно скаржився, гучно дзвенів ключами і намагався вставити їх в клямку дверей. Сторож справив на неї сумнівне враження щодо своїх професійних якостей, але він хоча б не викликав поліцію, чому вона уже раділа. Годинник показував одинадцяту. Дівчина здивувалася – їй здалося, вона пробула там щонайбільше годину. Ішла далі, не зупиняючись, прямувала до себе додому.

Близько півгодини вона не спинялася, ноги озивалися болем на кожному кроці й доки її будинок не показався з-за рогу, дихання дівчини не сповільнювалось, змушуючи слабко тремтіти. Аня хотіла дістатися дому в той же час, коли мала б приходити з роботи, аби батько нічого не запідозрив. 

Світло у вікні, як завжди, було на своєму місці. Вона зайшла до під’їзду, піднялася сходами, чуючи, як у одній із квартир гнівно лаяв собака. Попри те, що вона жила тут уже дев’ятнадцять років, дівчина навіть не знала в обличчя власних сусідів, а їх було не так вже й багато. Квартира навпроти завжди пустувала, а самотня бабуся, що жила поверхом нижче, зустрічаючи її на сходовій клітці, завжди хутко оберталася. Аня не сумнівалась, що за спиною старенька непомітно хрестилася й шепотіла молитву. Принаймні, якби це було так, здивуванням для неї б не стало – людина, що провела всю свою молодість у комуністичній країні середини двадцятого століття, не мала права раптом робитися лібералом.

Врешті, Аня, так нікого в будинку й не зустрівши, увійшла до квартири, роздягнулась і пішла до батькової кімнати. Цього разу, телевізор на маленькому столику поряд із ліжком, був вимкнений.

- Привіт, люба. Як твої справи?

Дівчина на мить згадала, як роздавала сьогодні ляпаси й доводила, що вона не цвинтарна крадійка.