Глава IV

Свідомість повернулася аж тоді, коли хтось виплеснув жменю води їй просто в обличчя.

Дівчина смикнулася, рвучко намагаючись звестися, але чиїсь руки торкнулися її плечей та потягнули вниз. Підкорившись, вона сіла, підібгала під себе ноги та все ще не розплющувала очей. Кров у скронях пульсувала з шаленою швидкістю, відбиваючись у всьому тілі. Лише добряче віддихавшись, Аня врешті повільно підвела голову й, піднявши повіки, глянула на того, хто їй допоміг.

Першим, що вона помітила, було срібною прикрасою у формі повернутої пів вісімки на виразній ключиці. Зупинилася на ній на кілька довгих секунд, перевела подих. Глянула вище й застигла.

- З тобою… з Вами все добре?

Аня знесилено опустила голову.

- Бог риторизму, - ледь чутно прошепотіла.

- Що?

Хлопець присів навпочіпки поряд із нею. Тепер вона відчула яскравий, навіть трохи їдкий запах кипарису, що наполегливо проносився крізь її ніздрі. Не відповідала.

- Чуєте мене?

Легкий секундний дотик до плеча змусив її здригнутися.

- Я хотів вибачитись, заглянув сюди, а Ви…

- Ти.

- Прошу?

- Можна на «ти».

- А… Так, от я заглянув сюди, а ти… одна. Тут лежиш. Де той чоловік з лисиною?

Аня дещо істерично пирхнула.

- Напевне, пішов викликати мені швидку.

Обидва замовчали. Десь за ними повільно стікали з крану краплі води, рівномірно перериваючи тишу. Дівчина все ще не підводила голови, дивлячись на підлогу та повільно кліпаючи. Нарешті, вона озвалася:

- Вибач.

- Прошу?

- За те… за щоку.

- А-а, та це нічого, - його голос трохи затих і підвищився, ніби він саме обмацував постраждале обличчя, - максимум, якась подряпина…

До кухні крізь службовий вхід увірвався шеф-кухар.

- Щ… - він урвав себе на півслові, заклякнувши у дверному отворі й розширив очі. Мить, чоловік так і стояв, з роззявленим ротом, потім видавив із себе кретинську посмішку і загомонів:

- Я перепрошую, шановний юначе, але постороннім вхід у службові приміщення цього закладу, на жаль, заборонені. Тож…

- Добре, я зараз піду, - хлопець підвівся, обтрусив руками коліна й тоді додав, пильно дивлячись на нього, - але, мені здається, Вам потрібно було б у першу чергу хвилюватися за вашу працівницю.

Чоловік нічого не відповів. Лише спостерігав, як юнак з білявим волоссям зухвало схилився в елегантному поклоні й спокійним кроком вийшов до зали кафе. Двері за ним зачинились.

- Ти звільнена.

Від його нещодавньої вдаваної чемності не лишилося й сліду. Шеф ледь не гарчав, сопучи ніздрями, які то розширювалися, то звужувались. Аня підвелася.

- Завтра прийдеш забрати свої гроші та підпишеш заяву. Мені такі як ти не потрібні.

Підійшла до гардеробу, стала перевдягатися. Нічого не сказала.

Чоловік ледь не лускався від люті, зуміваючи від її незворушності.

- Чула?! – гримнув він. – Ти звільнена!

Аня глибоко зітхнула і наблизилась до шефа. Глянула в очі. І зробила рукою рух, який їй сьогодні дуже сподобався. Тоді, так і не промовивши ні слова, розвернулася й пішла на вихід.

Аня подивилася на годину. Була лише шоста. Надворі нечіткі обриси сонця за хмарами усе ще освітлювали місто й великі пагорби довкола нього, хоча ще якихось два-три тижні тому, в таку пору дня все уже потопало в кромішній пітьмі.

Вона ішла, часом зупиняючись, аби трохи перепочити, знову поглянути на годину, перевести подих. Ішла до центру міста.

Не хотіла ні про що думати, але не могла. Проблема звалилася їй на голову, ніби лайно з неба. Вона не зможе оплатити навчання в художньому. Не зможе допомогти паралізованому батькові, життя якого – лежати на ліжку й переводити погляд зі стелі на телевізор і навпаки. Не зможе заплатити за їхню ледь містку двокімнатну квартиру. Летіло все шкереберть. Вона намагалась не думати. Не могла.

Ішла довго, повільно ступаючи. Вийшла з вузького провулка на перехрестя, перейшла дорогу, чекаючи понад хвилину, доки автомобілі проїдуть повз. Попереду бовваніла над заскленими стінами стилізована англійська літера «М», а під нею, біля входу метушилися люди, заходячи усередину й виходячи з червоними і білими упаковками картоплі-фрі, гамбургерів та нагетсів. Дівчина пройшла повз, звернула направо, до довгої алеї, що кишіла натовпом не менше, ніж інші вулиці центрального кварталу. Поки вона проходила алею, перед її взором знову виникли яскраво-бурштинового кольору очі. Запах кипарису, невпевнений, ніби зляканий, погляд. Аня не відразу зрозуміла, що бачила це насправді.

Хлопець стояв неподалік від однієї з численних лавочок, обсипаній невеликим натовпом, який гучно щось обговорював. Він помітив її першим, пішов назустріч та обдав легкою посмішкою, що утворила ледь помітні ямки в кутиках рота. Спершу, дівчина застигла, ніяк не очікуючи його тут знову зустріти. Доки вона спантеличено стояла на місці, хлопець устиг до неї наблизитись.

- Що… Що ти тут робиш? – нарешті видавила з себе хоч щось.

- Просто прогулююсь, - відповів він. Чорна довга куртка на ньому була розстебнута, а під нею, на шиї, хиталася срібна пів вісімка.

- Тебе відпустили з роботи?

Аня непомітно стиснула зуби.

- Можна і так сказати.

Хлопець стривожився. Його розгублений погляд блукав навколо.

- Це… Сподіваюсь, це не те, про що я думаю?

Вона промовчала. Якась дівчина із натовпу біля лавочки, гучно заявила про свій намір зарізати свого співбесідника бензопилою. Інші розреготалися й почали сипати підколами в сторону юнака, з яким вона говорила.

- Олег?

- Що? – він на хвильку завмер.

- Тебе звати Олег? – повторила Аня.

- А… Звідки ти…

- Ти був тоді в тій своїй компанії, в «Химері».

- Ах, так. Згадав. Так, я Олег, - їй здалося, що він дещо засоромився.

- Що-ж. Приємно познайомитись, Оле…

- Але це була не моя компанія. Вони потягли мене туди, в кафе, я їх майже не знав, хіба вчуся з ними в одній школі.

Дівчина повільно кивнула. І чомусь не розуміла настирливого стукоту у грудях. Не знала, чи то було поштовхом скоріше зникнути й не бачити цього білявого волосся, а чи…