Глава III

Безліч глиняних горщиків з різноманітними квітами – фіалками, глоксиніями,  геранню, фуксією та гладіолусами, що вивищувались серед них - тулилися на масивному підвіконнику одне до одного, створюючи враження, ніби тонкі яскраво-салатові стебла сплітались у живу мозаїку. Поряд, на краєчку підвіконня лежав, перевернутий боком, старий радіоприймач, що крехтів та щоразу перекидався, мов у лихоманці, з одного каналу на інший, заповнюючи усе навколо безугавною какофонією. Паралельно від вікна з горщиками розкинувся високий мольберт, ледь освітлений м’яким сяйвом вранішнього сонця, яке ще не зійшло. Ще десь у дев’яностих покладений дрібними дощечками паркет щокроку жахливо скрипів, змушуючи вуха викручуватись навиворіт.

Дівчина не любила квіти. Широкі й м’ясисті, червоні чи жовті, маленькі і вишукані, букетами чи «одиничками» – будь-які. Але це були квіточки. Бо найбільше не терпіла жодних вінків. За своє життя, вона їх достатньо надивилася.

Збоку, поряд із нею, перед мольбертом, прискіпливо вдивлялась у картину жінка. Аня спостерігала за суворим блідим обличчям, дивлячись знизу вверх, під добрячим кутом, аби дістати поглядом хоча б її зморщеного підборіддя й вловити якусь реакцію. Та окрім приопущених брів, що виказували зосередженість, і очей, що час від часу блукали по мольберті, лице жінки здавалося геть нерухомим. Її не бентежили ні прикута увага дівчини, ні шум радіоприймача.

Довго, достатньо довго, аби ноги Ані встигли затерпнути, жінка мовчки оцінювала її малюнок з двома зяючими сірими плямами у самісінькому центрі. Нарешті, владний та дивозвучний голос перебив оратора радіо, який саме розповідав про головні новини тижня.

- Що-ж… - вона не зводила погляду з мольберту, - ти непогано попрацювала. Та все ще є проблеми з виборами кольорів та якістю нанесення фарби. Яким ґрунтом ти користувалася?

- Клеєвим.

- Гаразд, припустімо. Тобі, дівчинко, не вистачає досвіду й майстерності у пошуку потрібних відтінків. Але для твого теперішнього рівня це цілком нормально. З часом, наб’єш руку і це буде для тебе просто, як двері. Головне зараз – практика, продовжуй далі.

- Дякую, - Аня ґречно опустила голову, відходячи убік.

- На цьому сьогодні все. Ми і так просиділи тут добрих півтори години і якби у мене не було цієї ночі жахливе безсоння, нам би довелося працювати вночі і мали б тоді менше часу. Ти молодець, що прийшла.

Її погляд став менш суворим і трохи співчутливим.

- Ти й досі живеш у тому ж режимі, що й раніше?

Дівчина непевно кивнула, зітхаючи.

- Так, пані Марто. Живу. У тому ж.

- Шкода мені тебе, Аню, - лагідно мовила жінка, обернувшись до вікна, - тобі потрібно щось змінювати. Реалізація твого таланту це, звичайно, важка і кропітка робота – але не неможлива. Так, у сучасному світі й сьогоднішніх реаліях стати самобутнім митцем – річ унікальна. Але, здається мені, якщо ти прикладеш максимум зусиль, - вона на мить примружилась, - усе вийде. Я одного разу почула від дуже мудрої людини цікавий вираз. Знаєш, чому у нас, в нашій країні, такий низький загальний мистецький рівень? Для того, аби виділятися на сірому тлі.

Аня легко всміхнулася. Вираз і справді здався їй досить цікавим.

- Я спробую. Але для початку, мені потрібно поставити на ноги батька, - дівчина перевела погляд на квіти й зупинилась на них, - тільки так зможу приділяти роботі менше часу.

- Я вірю, ти впораєшся.

- Я також хочу вірити.

Обоє на мить змовкли.

- Гаразд, тобі вже час, - пані Марта широким жестом підняла руку, поглянувши на годинник, що обвивав шкіряним ремінцем її зап’ястя, - уже майже дев’ята.

Надворі було похмуро й холодно. Вітер збивав з кроку та обдував її поривистими хвилями й, навіть попри те, що дівчина вдягнулась тепліше, ніж звичайно, однаково знаходив найменші шпаринки у одязі. В додаток до цього,  втома від безсонної ночі неприємно озвалася головним болем у скронях і дивним поколюванням зліва у грудях.

Цокотячи зубами, вона швидко дісталася потрібної вулички і мимохіть, підходячи, звернула увагу на вивіску кафе. Розмашистими літерами на подертій місцями темній дерев’яній дощечці, виднівся напис: « имера». Раніше, ще вчора, тут висіла літера «Х» - зараз замість неї на вивісці стирчало лиш кілька цвяхів. Чомусь, вона анітрохи не здивувалася. «Х». Ось єдине, чого потребували тут люди.

Як Аня й передбачала, спускаючись сходами до приміщення кафе, шеф-кухар сьогодні був сам не свій. Увесь час або мовчав, або різко, на підвищених тонах, покрикував на своїх працівників. Мало що могло вивести його з рівноваги, якщо тільки це не стосувалося репутації та успішності його забігайлівки.

Завбачивши дівчину, чоловік презирливо пхикнув та відвернувся спиною, продовжуючи смажити м’ясо на сковорідці. Ніби це вона спаплюжила його вивіску. Аня поспішно переодяглася, аби не надто потрапляти на очі шеф-кухарю та вийшла до зали.

Одне, друге, третє, п’яте замовлення – на подив, їй поки не траплялися відвідувачі, які позирали б зі звичною для дівчини недовірою й настороженням. Ніхто навіть не звертався до неї на «ти» і не бажав здохнути, як це вже бувало одного разу. Привітні, й ввічливі до дивини люди додали їй настрою, що допомагав подолати втому.

Кілька годин підряд Аня працювала без жодної перерви. Розуміла, що вони знадобляться їй ближче до завершення зміни. Розуміла також і те, що увечері бажаючих відвідати терпкого пива й солоних закусок ставало куди більше. Все-ж, невдовзі їй таки довелося на кілька хвилин вийти на свіже повітря, щоб притупити все настирливіший головний біль.

Несучи уже черговий за сьогодні гарячий суп із грибами, вона раптом похитнулася від несподіваного поштовху з лівого боку. Таця в руках загрозливо нахилилася й випустила на підлогу половину всього вмісту тарілки, що почала швидко зісковзувати зі слизької металевої поверхні. Дівчина рвучко випнула руки вперед, наздоганяючи їх власним тілом і ледь втримала піднос на долонях. Взуттям стала прямо на грибах і калюжі, що серед них утворилась.