Глава II

Новий день ніколи не відрізнявся від старого – сон, робота, магія, сон. Безкінечний цикл, що повторювався знову і знову, спотворював її життя до нестерпності. Інакше й не могло бути – або маєш житло й можливість дві години щодня приділяти своїй мрії, або не маєш нічого.

Вона несла замовлення, поверталася з новим, знову несла і знову поверталася. Куди рідше забирала зі столу чайові, аніж отримувала на свою адресу образливі слова і негативну реакцію. Але жодна фізична чи моральна виснаженість не могла змусити її відмовитися працювати. Безтурботна маска – ось, що рятувало дівчину тут, у цьому клятому підвалі, декорованому блакитним неоном.

Аня знала тут лише двох постійних відвідувачів, і водночас єдиних, що викликали у неї хоч найменшу повагу. Чоловік у віці, з довгим і старим перламутровим плащем й у затемнених окулярах. Та стара жіночка у довгій каштановій перуці і з елегантним білим ціпком у руках. Вони приходили разом, непомітно, мовчки сідали у дальньому кутку й завжди замовляли два бокали вина і шматок сиру. Може, дівчина й дивувалася їхнім «побаченням» у перший час, та згодом вловила у них особливий шарм. Вони майже не розмовляли, сиділи один навпроти одного, часом відпиваючи зі своїх бокалів, і десятками хвилин тримали зоровий контакт, що змушував Аню гіпнотично стежити за тихим дальнім столиком у кінці зали. Якщо вона коли-небудь і зустріне своє справжнє кохання, то воно, мабуть, буде саме таким – скромним, мовчазним, і від цього – величним.

Вони приходили сюди увечері кожного четверга. Рівно о сьомій. Жінка завжди проходила всередину першою, за нею лопотів плащ чоловіка. Він зі скромною посмішкою кивав дівчині й сідав за улюблений столик разом з старенькою. Аня підходила й чемно віталася, на що пара відповідала таким же стриманим кивком.

- Як завжди, якщо ласка, - промовляв чоловік і вона квапливо підбігала до віконечка кухні, аби скоріше виконати їхнє замовлення.

Цього разу все було так само. Аня зачаровано поглядала на них з протилежного кутку зали, чекаючи, доки з’явиться таця з двома бокалами й сиром. Не зводячи погляду з них ні на мить, дівчина настільки була захоплена тим видовищем, що не стрималась, аби не вдатись до маленької хитрості, яка втамувала б її цікавість. Не була упевнена, що спрацює, але вирішила все-одно спробувати.

Вона дочекалася таці, принесла її загадковій парі, й далі, підходячи до інших відвідувачів, постійно озиралася до них, в очікуванні, коли ті попросять чек. Минуло п’ятнадцять хвилин, пів години, година – їхні «дивоглядки» все ще тривали. Ані в якусь мить здалося, що вони так і залишаться сидіти тут до ранку, але нарешті, дві години по тому, чоловік перевів погляд на неї. Це означало тільки одне - вони збирались іти. Дівчина хутко взяла давно наготований папірець, свій телефон і поквапилась до них.

- Ось Ваш чек, - Аня схвильовано простягнула папірець і поклала його на стіл. Чоловік, попри те, що вже десятки разів сплачував одну і ту ж суму, завжди брав його та уважно читав. Завжди. Та сьогодні його, зазвичай незворушне обличчя змінилось здивуванням.

- Я щиро перепрошую, - тихо мовив він, - тут враховано, те, що ми не замовляли…

- Справді? – Аня трохи здійняла брови.

- Так, ось, погляньте, - він відсунув руку з папірцем трохи вбік, аби дівчина могла, нахилившись, переконатись у цьому, - тут дописано капучино, це якась помилка…

- Ох, - вона заметушилась, поклавши свій телефон на стіл, - вибачаюсь за цей інцидент, зараз я все швиденько виправлю, кілька хвилин. Гаразд?

- Жодних проблем, онучко, ми почекаємо, - запевнив чоловік і посміхнувся, ніби підтверджуючи свій намір. Ніхто й ніколи ще не називав її онучкою.

Дівчина усміхнено повернулася до віконечка кухні. Звідти вкотре вигулькнула голова шеф-кухаря. На його обличчі читалося непорозуміння і воно було спрямоване до неї.

- Навіщо тобі таке дивне замовлення? – ніяково спитав він, - сир, капучино, вино…

- Це так, для себе, - перебивши, запевнила його Аня, - додому заберу.

Секунд із десять він дивився на усміхнену фізіономію, а потім захитав головою:

- Ти точно ненормальна якась, - віконечко повільно зачинилось.

Уперше за довгий час, вона сприйняла образливі, на перший погляд, слова з іронічною посмішкою. Коли повернулась до столику, вже з іншим, їхнім чеком, чоловік нервово засовався на місці.

- Ти залишила ось це, онучко, - він тицьнув пальцем на телефон. Серце дівчини похололо. Боялася, щоби її не викрили.

- Ой, вибачте, дякую, мене з цими всіма замовленнями вже і пам’ять підводить, забуваю, пробачте ще раз, - гучно лаяла себе в душі, бо пам’ять її не підводила. І все-одно посміхалася.

- Нічого, - співчутливо мовив чоловік і весело гмукнув, - це ще квіточки, повір. Будеш у нашому віці – забуватимеш спросоння, яке носиш ім’я.

Аня відразу закивала, погоджуючись та переляканими очима бігаючи по їхніх зморшкуватих обличчях. Та судячи з усього, вони й не думали підозрювати щось недобре. Пара ввічливо попрощалася, дівчина ще раз перепросила, й вони пішли. Тепер її нетерпіння зайняло нове місце - в очікуванні закінчення зміни.

Час ще жодного разу не видавався настільки повільним. Можливості зробити перерву у дівчини вже не було – вони використала їх усі ще кілька годин тому. Лише безупинно сиплячі замовлення й безтактні відвідувачі хоча б якось відволікали її від нетерплячки і дивного, приємного передчуття, що стискало легені.

Нарешті, пробила одинадцята. Людей у кафе до цього моменту майже не залишилось. Аня мусила дочекатися, доки останній відвідувач покине заклад і уже, мимоволі, починала обурюватись, як можна стільки часу сидіти у такій, Богом забутій забігайлівці. Через десять хвилин, сивобородий дідусь у невиразному лахмітті, врешті, пішов, і дівчина чимшвидше попрощалася з шеф-кухарем, декількома колегами на кухні й поспішила до виходу. Там її затримав погляд на одинокий круглий столик. Той самий, за яким сиділа літня пара. Вона посміхнулася, уявно знімаючи маску, та вийшла надвір.