Глава I

Брудні, укриті посудом столики та скупі на вихованість відвідувачі – ось усе, що вона сьогодні бачила.
Тьмяні вогні блакитних світильників ледь діставали кам’яної підлоги. Неон не тільки не допомагав, але й заважав їй, лишаючи світлові плями на очах. Посіріла від сирості стеля тиснула на неї, здавалась все нижчою, ніби вимагала скоритись, лягти і дати себе розплющити. Вона нізащо не визнавала своєї поразки - знову й знову надягаючи безтурботну маску, прямувала до чергового столика.
«Я ще думаю». «Пива!». «А що у вас є?». «Віскі!». «У мене муха в каві!». «Літр абсенту сюди!». «Класний зад, принцеско». «Чайові? Їй?». «Коли закінчуєш зміну, люба?». Вона завжди відповідала. Завжди чемно й широко посміхалася. Завжди робила те, що було потрібно. Те, що вимагала від неї робота. Та коли оберталася спиною, миле обличчя спотворювала гримаса болю. Вона мовчки йшла назад до кухні, простягала папірець і смиренно чекала. Вже ніщо не могло змусити її повірити у диво. У світі не було дива. Були несправедливість, біль. Була брехня і було везіння, їй не відоме. Але дива не було. Зараз тим світом була ось ця кімната. І де тут диво? Отам, під стіною, що змогло випити чотири кухлі пива й не сп’яніти? Чи там, в третьому ряду, на першому столику, зім’яте, наполовину порване й з десяткою на лицевій стороні? З віконечка до кухні з’явився піднос із декількома паруючими тарілками, та навіть це не було дивом.
З невеликого отвору показалося зморшкувате обличчя шеф-кухаря. Грубі риси й тонка, ледь примітна лінія губ виказували в ньому втомленого одноманітним життям чоловіка. Коротка сивина, що тільки й залишилась від його колись густого волосся, обвивала скроні й закінчувалась перед маківкою, що уже облисіла. Чоловік глянув на неї, трохи припіднявши брови.
- З тобою все гаразд? – запитав він.
Вона кивнула, вдаючи здивування, ніби таке питання здалось їй зайвим.
- Ань, - схвильовано мовив чоловік, - ти недобре виглядаєш. Щось сталося?
Дівчина відмахнулась рукою й слабким голосом відповіла, беручи піднос:
- Пусте, - її очі уникали очей чоловіка, - тяжкий робочий день, не більше.
Шеф-кухар пильно вдивлявся у її обличчя, а потім похитав головою.
- Не подобається це мені. Дивись, аби не довелося знову викликати швидку. Ти знаєш, це шкодить нашій репутації.
Аня розуміюче кивнула й мовчки, повільним кроком понесла піднос поміж рядами понівечених від людських рук столиків.
«Чемність – остання риса характеру, притаманна людям. Здебільшого, вона тоне у власних життєвих проблемах, а на поверхні лишаються тільки тваринні інстинкти – жага самоствердження і показової домінації, які приносять біди у життя інших» - так колись, ще маленькій Ані, приказувала її мати. В дитинстві дівчина щиро дивувалась цим словам, заперечувала і намагалась довести протилежне, уявляючи світ прекрасним. Зараз вона не могла заперечити. Усе було точно таким, яким вона й запам’ятала з маминих слів. Може, навіть гіршим.
Вкотре, вона силоміць витиснула із себе посмішку та підійшла до компанії галасливих підлітків, що сиділи за одним зі столиків у кутку зали. М’яко опустила тацю, мовчки розставила тарілки й, як вимагають від неї правила, запитала, чи бажають вони ще щось до гарніру. Один із них, хлопець у чорній кофті з малюнком коси й каменю на грудях, вишкірився у злорадній усмішці.
- Принеси нам пива, - протяжно промовив він. Його компанія ледь чутно захихотіла, зиркаючи на офіціантку й перешіптуючись між собою. Дівчина, не зводячи посмішку з обличчя, запитала:
- Ви маєте паспорт?
Компанія захихотіла ще гучніше.
- Чули? – звернувся до них хлопець, - чули, що сказала? Чи маю я паспорт, уявляєте?
Цього разу усі, що сиділи за столиком, гучно зареготали. Інші відвідувачі зацікавлено обертали до них голови. Хлопець повернувся до Ані й легко смикнув рукою з під столу. Зблиснуло сталеве лезо.
- Ти впевнена, що мій паспорт потрібен? – все ще безтурботно поцікавився він. Вуста дівчини стиснулись, але втримали посмішку.
- Скільки кухлів бажаєте?
Підліток переможно відкинувся на спинку крісла. Гримаса задоволення на його обличчі вигравала, ніби сонце на заході.
- Шість, на нас усіх, - він провів рукою поміж тих, хто сидів за столом, - окрім цього  дурня, Олега. Він у нас спортсмен, качок. Авжеж, дурню?
- Сам ти дурень, - обурено озвався юнак з білявим волоссям. Уся компанія знову захихотіла.
- За кілька хвилин буде готово, - сказала Аня.
- Не змушуй мене довго чекати, красуне, - вишкірився хлопець у чорній кофті. Вона приязно кивнула й поспішила повернутись до віконечка кухні непевною ходою.
Дівчина відчула, як її ноги мимохіть підкосились та слабко затремтіли. Голова почала паморочитись, неон заіскрився й засліпив очі повністю. Вона, уже наосліп, поклала папірець із замовленням перед віконечком. Здавалось, от-от, і свідомість покине її.
Аня зробила вдих, глибокий, наскільки могла. Видих. Важко втягуючи повітря, вона відчула, як запаморочення потроху відступає. Кілька хвилин дівчина стояла непорушно, аж доки віконечко знову не відчинилось і на дерев’яній дошці перед ним не з’явився новий піднос.
Одноманітність сірих буднів, якщо і розбавлялася пам’ятними моментами, то, здавалося, лише поганими. Щодня змучена, вона відпрацьовувала у підвальній забігайлівці майже дві повних зміни й поверталася додому опівночі, знесилена й розбита. Двічі, прямо у кафе їй викликали швидку через втрату свідомості. Першого разу це сталося на кухні, а вдруге вона повалилася на підлогу прямо у залі, перед купою переляканих відвідувачів. Адміністратор, власник і шеф-кухар в одній подобі, був досить м’якою людиною, але коли мова заходила про репутацію і успішність його закладу, міг пригрозити звільненням, що він і зробив під час довгої серйозної розмови з нею. Ані залишалось тільки схлипувати й присягатись, що ніколи більше подібного не станеться. Боялася помилитись.
На таці стояло шість кухлів. Аня, доведеним до автоматизму рухом, підхопила його однією рукою й понесла назад, до зали, стараючись не подати жодної ознаки хвилювання. Вона подумки вилаялась, чуючи як тремтять її руки й вібрує піднос. Довелось узяти його в обидві, аби, бува, не трапилось найгіршого. Не звертала уваги і на зневажливі, високомірні погляди підлітків, що гордовито сиділи на своїх кріслах, ніби вважаючи себе аристократією на чайній церемонії.
Така поведінка не викликала у Ані, навіть, огиди. Незліченно багато разів вона стикалася з подібними ситуаціями, і з кожною новою ставала все байдужішою. Не цікавили її вже ні причини, ні наслідки, ані будь-що іще. Дівчина лише усміхнено розставила кухлі на стіл та побажала смачного. Єдиний, хто подякував їй, був хлопцем з білявим волоссям. На мить, вони зустрілися поглядом, швидко його перервали. Цієї миті вистачило, аби помітити яскраво-бурштиновий колір очей.
- Що, дурню, сподобалась чорнопика? – ледь стримуючи сміх, залунав голос. Голос хлопця у чорній кофті. Посмішка все ще не сповзла з її вуст.
- Заткнися, бовдуре, - буркнув білявий, опускаючи очі. Компанія вкотре зайшлась бурхливим реготом. Аня поспішила зникнути.