Розділ 12 - Повернення

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Повернення

На вулиці тільки почало сходити сонце, йшов гарний та несильний дощ, а сам ранок можна було описати одним словом — весна.

Та серед великих і густих дерев пролягало шосе, яким їхала машина. Це був фургон Калеба. Навіть після всього, що йому довелося пережити, вона все ще була на ходу.

Їдучи назад додому, Калеб деякий час ще обдумував усю цю ситуацію, але прийняв, що все це вже в минулому, та просто з теплом на душі їхав у свою рідну стареньку забігайлівку.

Через деякий час здалеку показалася якась будівля, але вже всім було зрозуміло, що це за місце. Заїхавши на стоянку, що була неподалік, він припаркував фургон і, навіть не взявши своїх речей, побіг у забігайлівку.

Зайшовши всередину, він нікого не побачив, але знав, що, скоріше за все, в такий час Віктор щось готує на кухні. Та тут у його голові з'явилася ідея.

— Хтось тут є? — грубим голосом запитав Калеб.

Одразу почулися звуки з кухні, і це був Віктор, який вирішив трохи задрімати, поки нікого немає.

— Вже біжу! — вдягаючи фартух, крикнув дядько.

Не дивлячись на того, хто стояв перед ним, Віктор почав запитувати, що бажає клієнт.

— Мені, будь ласка, один кебаб, без кетчупу, — стараючись не видати себе, промовив Калеб грубим голосом.

Різко Віктор зупинився та повернувся обличчям до покупця.

— А я то думаю, що такий голос знайомий! — сміючись, сказав Віктор, після чого міцно через касу обійняв племінника. Він настільки сильно його обійняв, що Калеб відчув себе якоюсь кулькою, яка ось-ось лусне.

Нарешті відпустивши його, Віктор вийшов із-за каси та почав розпитувати його про його життя.

— Як я тебе давно не бачив, синку! — радісно промовив Віктор.

— Та я тебе теж, дядьку... У мене стільки всього треба розповісти, ти не повіриш! — з вогнем в очах промовив Калеб.

— Дай вгадаю... Ти працював на вежі, але другий спостерігач був підозрілим, та разом з інспектором ви з'ясували, що він убивця, і спіймали його?

Калеб на якусь хвилину замовк і не знав, що сказати. На його обличчі було видно, ніби йому щойно загасили вогонь, що палав у його очах.

— За... з... Зачекай, що? Але звідки ти це знаєш?

Віктор присів до найближчого столика та, взявши з кишені пульт від телевізора, увімкнув його.

— Синку, про вас уже пишуть у всіх місцевих газетах. Та й по радіо зранку тільки про це й говорили.

— Оу... Тоді... Мені, мабуть, немає що розповісти тобі... — трохи сумно відповів Калеб. Він уже вирішив повернутися до фургона, щоб розвантажити речі, як тут Віктор його зупинив.

— Хей, новини — це новини, там люблять усе прикрашати... А от послухати свого племінника, який майже самотужки вирахував убивцю... Оце справді цікаво! — приобіймаючи Калеба та посміхаючись, промовив Віктор.

Ентузіазм в очах Калеба загорівся ще сильніше. Після цього, сидячи за столиком, Калеб почав дуже яскраво розповідати все, що з ним сталося.

ІІ

Пройшло багато часу, поки Калеб розповідав про свої дні на вежі, а його дядько з уважністю слухав кожну деталь. Через деякий час юнак закінчив, і Віктор сказав:

— Малий, та ти юний детектив Пуаро! — сміючись, прокричав Віктор.

— Ага! А коли я біг по лісі, я кинув газовий балончик, як ти мене вчив, щоб відволікти його!

— Серйозно? Невже це спрацювало? — здивовано сказав Віктор.

— Ще й як! Я його затримав, а сам у той час знайшов щілину, через яку можна було пролізти! — вставши з-за столу, гордо сказав Калеб.

Підійшовши ближче, дядько поклав долоню на голову хлопця й легенько розкуйовдив йому зачіску.

— Ха-ха, оце моя школа! — сміючись на весь заклад, промовив він, після чого відпустив Калеба.

Пройшла деяка хвилина мовчання, після чого Віктор запитав у Калеба:

— Калебу... Ти молодець, що зміг постояти за себе. Я тобою дуже пишаюся, — тяжко видихнувши, він продовжив: — Але що ти будеш робити далі? Невже тобі знову шукати роботу?

Юнак на хвилинку помовчав, але, поклавши руку на плече свого дядька, промовив:

— Знаєш що? Хай іде лісом ця робота. Я зрозумів, що зараз мені потрібно бути поруч із тобою, — з теплою усмішкою сказав юнак. — Я ще знайду роботу, бажано десь недалеко від дому. Так я зможу не лише працювати, а й завжди бути поряд, коли тобі знадобиться моя допомога.

У цей момент почулися чиїсь кроки позаду. Повернувшись, Калеб та Віктор побачили знайоме їм обличчя, власник якого увійшов всередину.

— Як зручно, що в мене є одна така робота, — сідаючи за столик, сказав детектив.

ІІІ

Поки Калеб стояв здивований, Віктор привітався з гостем.

— Хей, Девіде, давно не бачились. Щось бажаєш замовити? — підійшовши до нього, сказав Віктор.

Девід замовив кілька страв, після чого Віктор пішов їх готувати, а Калеб вирішив підсісти навпроти Девіда, щоб більше дізнатися, що він мав на увазі.

— Так вас звуть Девід? Мені здається, ми вже бачилися, — примружившись, почав згадувати Калеб, де саме він його бачив.

— Так, я Девід, Девід Кросс. Ми вже бачилися раніше, у цій же забігайлівці.

— О, точно! Ви ще тоді сиділи з газетою…

— Гаразд, ближче до справи. Ти юнак талановитий, мені Брюс розповідав, та я... — не встиг договорити Девід, як Калеб перебив його.

— Зачекайте, ви знайомі з Брюсом?

Трохи роздратовано, але Девід відповів:

— Так, ми знайомі. Я раніше працював із ним, моя професія — детектив. Та справа, яку ви вирішили разом, — це та сама давня справа, яку ми не змогли розкрити з Брюсом.

— Ну нічого собі...

— Але зараз не про це. Ти казав, тобі потрібна робота? — витягнувши якийсь папірець, сказав Девід.

— Оу, ну не те щоб дуже потрібна, але не завадила б. Але кажу зразу: детектив з мене не найкращий, — трохи соромлячись, сказав юнак.