Розділ 11 - Рейналд

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Рейналд

Інспектор Брюс сидів у своєму кабінеті. На його старенькому годиннику була вже сьома ранку. Він дуже задумливо заповнював різні документи, час від часу виходячи з кабінету, щоб провітритися. Але, дивлячись на нього, можна було зрозуміти, що насправді він когось чекав.

Кабінет був майже порожній, лише цокання старого годинника порушувало тишу.

Заповнюючи вже десятий документ, він почув стукіт у двері.

— Заходьте, — задумливо сказав Брюс.

Біля дверей стояв молодий чоловік, років двадцяти. Здається, це був стажер.

— Інспекторе Брюс, до вас гість.

Брюс швидко підняв погляд. Декілька секунд він мовчки дивився на юнака, після чого, відклавши папери, сказав:

— Хай заходить. І завари нам кави, будь ласка.

Після цього стажер швидко пішов у коридор, а за ним зайшов високий чоловік у пальті. На вигляд йому було вже за п'ятдесят. Зачіска була темна, об'ємна, трохи скуйовджена, середньої довжини, з довгим чубом і контрастними сивими пасмами з боків. Обличчя худорляве, зате його каштановий погляд завжди нагадував яструба.

Чоловік пройшов трохи вперед, узяв крісло та сів навпроти інспектора.

— Все-таки прийшли вчасно, точно о 7:16! Не дарма про вас говорять багато хорошого як про детектива, Девіде Кроссе. — Посміхаючись, Брюс потиснув руку давньому знайомому.

— Спасибі, Брюсе. Давненько ми з тобою не бачились, — згадуючи старі часи, сказав Девід.

— Пам'ятаю, як ми викрили угруповання шахраїв. Це було справді легендарно. — Очі Брюса на хвилину засяяли.

Ще декілька хвилин вони говорили про своє, але тут погляд Девіда впав на документи, які заповнював Брюс.

— Як твоє життя? Як там твоє серце? — спитав Девід.

— Та все потроху, з останнього разу лікар прописав мені хороші ліки та мені з того моменту краще 

— Гаразд, ти казав, що вирішив те саме давнє діло? — зацікавлено дивлячись на папери, запитав Девід.

— Саме так. Але не тільки я. Мені в цій справі допоміг один юнак.

Різко Девід підняв погляд на Брюса.

— Зачекай... Невже ти говориш про Калеба?

— Так... Зачекай, а ти звідки знаєш?

— Я не так давно був у забігайлівці, де він працює зі своїм дядьком. Саме через мою газету він і відправився туди працювати... — трохи з гіркотою в голосі сказав Девід.

— Це дуже розумний малий. Без нього ми б не знайшли вбивцю.

ІІ

У кабінет до інспектора та детектива зайшов юнак із двома чашками кави.

— Дякую, Стіве, — зробивши ковток, сказав Брюс.

Девід теж узяв чашку кави, але вирішив її не пити.

— Що це з тобою? Чому не п'єш?

— Не люблю пити щось під час важливих розмов. Завжди збиває мене з думки, — сказав Девід.

— Хах, а ти зовсім не змінюєшся, Деве. Гаразд, щодо самого вбивці — зараз дістану з шухляди кілька документів.

Вставши з-за столу, він почав шукати потрібні папери й незабаром знайшов усе необхідне.

Він сів назад за стіл, і вони разом почали уважно розглядати документи.

— То ось який він... Лісовий привид, — зі смішинкою відзначив Девід.

— Ага, моторошний тип. Декілька років переховувався та видавав себе за іншого чоловіка, на ім'я Роберт. Смішно, що його справжнє ім'я доволі схоже. Насправді його звали Рейналд, — взявши фоторобот Рейналда, сказав інспектор.

— Як він це все провернув... Дії не надто професійні, враховуючи щоденник, який знайшов Калеб. Але все ж кілька років він залишався непомітним, — задумливо сказав Девід, розглядаючи документи.

— Еге ж. Ми намагалися знайти інформацію про його минуле, але ні родичів, ні місць роботи так і не знайшли.

— Ти ще щось казав про його дивні історії. Можеш точніше розповісти? — відклавши документи, запитав детектив.

— Так... Він часто казав, що чує ліс. За його словами, він «чув, як ліс кричить, і рятував його від паразитів». Під паразитами він мав на увазі людей...

— Схоже на серйозні проблеми з психікою. Можливо, навіть шизофренія... Може, з'їздимо до його камери?

— Немає сенсу, — зітхнув Брюс.

— Що ти маєш на увазі — немає сенсу?

— Коли ми його спіймали, він сказав, що вперше почув, як ліс мовчить. І з того моменту... він більше не сказав жодного слова, — серйозно промовив Брюс, дивлячись детективу в очі.

— Я досі не можу зрозуміти, чи він був божевільним, чи сам повірив у власну брехню… — Брюс додав до своїх слів зі страхом в очах.

— Шкода, звісно. Але, може, так навіть краще. Дурниць більше не накоїть. Тим більше з його злочинами йому світить не менше двадцяти років, — взявши кухоль теплої кави й зробивши ковток, сказав Девід.

— Схоже на те. Ну гаразд, Девіде, не смію тебе затримувати. На цьому в мене все. До зустрічі, друже.

Вставши, Брюс підійшов до дверей і відчинив їх для детектива Девіда. Той допив свою каву, підвівся та вже збирався йти у своїх справах.

— Знаєш, Брюсе... — зупинившись на порозі, сказав Девід.

— Мабуть, я ще раз заїду в ту забігайлівку.

Після цих слів він вийшов із кабінету.