Розділ 7 - Інспектор

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Інспектор

Весь той день Калеб був у спантеличенні та роздумах, і спалося йому ще гірше. Вночі він найбільше думав про всю цю ситуацію. Страх і холод охоплювали його кожного разу, коли в голові з’являлась думка, що Роберт може бути не простим спостерігачем… Але після кількох годин роздумів Калеб заснув, щоб хоча б трохи відпочити.

Наступного ранку Калеб вийшов на вулицю. Погода була туманною, інколи крапали маленькі краплі дощу, але сильних хмар не було видно.

— Гаразд… Потрібно все скласти в голові по полицях, — подумав він і повернувся до свого робочого стола.

— У цій всій історії щось не складається… точніше, Роберт не складається. Це й дурному зрозуміло. Але хто він такий?

Калеб різко встав із крісла та почав ходити по кімнаті, роздумуючи вголос:

— З самого початку мені здалося, що в ньому є щось дивне. Хоча були моменти, коли я йому довіряв… Наприклад тоді, після атаки вовка… Зачекай-но…

Хлопець зупинився та подивився у бік вікна. З нього виднілася та сама доріжка, якою Калеб дійшов додому того дня.

— Той самий день з вовком… Як… як він його відігнав? Я почув якийсь свист, і вовк побіг геть. Це не міг бути свисток — таких просто не існує! А ще та розмова… про людей, які… «паразити для лісу»?

Щось у голові Калеба почало прояснюватися.

— Якраз попередній спостерігач часто казав, що ця робота його дістає…

Як тут у двері сильно постукали. Після цього настала мертва тиша. Калеб налякався, що це міг бути Роберт, узяв зі столу сковорідку, що лежала біля плити, і повільно відкрив двері.

Але за дверима стояв якийсь чоловік. Правильніше буде сказати — інспектор.

— Добрий ранок, спостерігачу на ім’я…

— Калеб. Мене звуть Калеб, — з полегшенням сказав він і запитав: — Що ви тут робите, інспекторе?

— Хей, так це ж… ти, малий Віктора з його забігайлівки! Я туди частенько заходив, — з посмішкою сказав інспектор, і, зробивши ліричну паузу, продовжив:

— Відповідаючи на твоє питання, скажу так: оскільки всі зараз зайняті, а в місті з вільних залишився лише я — інспектор Брюс, я прийшов зібрати звіти щодо працівників нашого лісу, — По його втомленому голосу було чути, що йому не дуже подобалось це завдання.

Спочатку Калеб не впізнав його, але, роздивившись, згадав цього чоловіка. На вигляд йому було років 40. Він мав пишні вуса та русяве волосся, в якому виднілася невелика сивина, що підкреслювала його статус у місті.

Також серед головних уборів у нього була типова поліцейська шапка старого зразка, а також темно-синя куртка зі знаком прапора Канади. Такий офіційний вигляд він мав через свою посаду в місті: інспектор поліції в Брукфілді, який зазвичай береться за складні справи.

У місті він мав хорошу репутацію — його поважали, йому довіряли і добре знали.

— А що тебе сюди занесло, Калебе?

— Ох, знаєте… Мене ніяк не хотіли брати на роботу, і я… — не встиг договорити, як Брюс його перебив:

— Та невже? А як же забігайлівка твого дядька?

— Та ні, це якось несерйозно… Розумієте, я люблю свого дядька і ціную те, що він робить для мене, але я хотів усе-таки якось більше допомагати йому та показати, що я вмію більше, — трохи сором’язливо відповів він.

— Ну як знаєш… Твій дядько завжди хвалився тобою, ставив тебе в приклад. Ну гаразд, зараз не про це.

Брюс почав ставити звичайні запитання, поки в голові Калеба ніби щось перемкнулося. Але тут інспектор поставив просте на перший погляд питання:

— Людей зустрічав у лісі?

— Окрім Роберта, я зустрічав лищн одного в лі… — тут різко Брюс його зупинив.

— Окрім… Роберта? Ти напевно жартуєш, авжеж? — невпевнено спитав він.

— Ні, я серйозно. Роберт, що працює на вишці номер 17, ми часто з ним бачимося, — сказав трохи спантеличений Калеб.

Брюс прибрав свій блокнот, у який записував усе, і мовчки зачинив двері.

Він подивився у вікно.

Переконався, що поруч нікого немає.

Перевірив, чи двері зачинені.

І лише тоді почав говорити:

— Синку, ти ж знаєш, що Роберт тут уже кілька місяців не працює?

ІІ

Після цих слів Калеб побліднів, він ніби язика проковтнув і не знав, що сказати.

— Скажи мені, що це жарт. Зазвичай твої жарти, які мені переказував Віктор, були смішніші… — сказав трохи злякано, але серйозно Брюс.

Калеб ще хвилину намагався зібрати все в голові й нарешті заговорив:

— Ні. Це не жарт…

Після цих слів вони обоє сіли на ліжко, і Калеб почав розповідати все, що сталося за час його роботи з Робертом. А також наприкінці показав блокнот і висловив свою думку щодо всього цього.

— Ну, хлопче… схоже, цей ліс справді не такий вже й звичайний, — сказав інспектор, тримаючись однією рукою за голову.

Після цього він встав разом із Калебом і деякий час мовчав.

— То що будемо робити, інспекторе Брюсе? — схвильовано запитав Калеб.

— Зараз найкраще не подавати виду, що щось сталося, і скласти план дій, — відповів він після хвилини мовчання. Потім додав: — Ти поки залишайся тут і спробуй знайти ще деталі щодо цієї ситуації. Якщо цей «Роберт» з’явиться — роби вигляд, що все нормально.

Калеб уважно вислухав інструкції і запитав, що буде робити він.

— Щодо мене… я піду перевірю вишку номер 17. Потрібно зібрати звіт у будь-якому випадку, — тяжко видихнувши сказав Брюс і пішов до дверей.

— Ти впевнений, що з тобою все буде добре? — запитав Калеб.

Брюс обернувся і відповів:

— Ні. Але я інспектор, і це місто на мене розраховує. Я не можу його підвести.

Після цих слів він вийшов і зник у тумані на стежці до вежі номер 17.

ІІІ