Розділ 3 - Перший звіт

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Перший звіт

На наступний ранок Калеб прокинувся о 7:13. Перше, що він зробив — це включив старенький комп’ютер. Мов трактор, він почав гудіти, але все ж таки увімкнувся.

На старому комп’ютері він знайшов текстовий документ, згідно з яким мав навчитись працювати. Так як це був лише початок дня, він вирішив записати в журнал погоду.

У текстовому документі писало, що потрібно взяти анемометр — це була невеличка коробочка з мініекраном, а зверху були прикріплені три чашечки, які крутилися від вітру.

Він вийшов на вулицю, і анемометр показав 4 м/с — доволі легкий вітерець. Також потрібно було подивитися температуру на маленькому термометрі ззовні. Сьогодні був гарний ранок, і температура становила 16 градусів тепла. 

Настав час записати усе в журнал.

Звіт про погоду
Дата: 16.04
Час: 07:20
Температура: +16°C
Швидкість вітру: 4 м/с
Погода: сонячно, безхмарно.

Після цього у Калеба забурчав живіт. Йому точно потрібно було щось перекусити. Відкривши свій багаж, першим, що він побачив, були макарони. Не роздумуючи, він вирішив їх зварити.

Через кілька хвилин він почув знайомий голос із рації.

— Хей, добрий ранок, новачку! — з ентузіазмом привітався Роберт і продовжив: — Що, вже зробив звіт про погоду?

— І тобі добрий ранок. Та так, зробив, звісно. На моє здивування, все не так важко, як могло бути, — радісно відповів Калеб.

— Тоді гаразд. Якщо що — кажи мені, постараюсь бути на зв’язку.

Після цього Роберт замовк.

Калеб повернувся до своїх макаронів, які вже майже зварилися.

Після ситого сніданку він вийшов оглянути свою територію. На вулиці було небагато чого: кабінка туалету біля самої вишки, неподалік стояв генератор. Пройшовши далі, можна було побачити невеликий сарайчик, у якому лежали дрова та інші не дуже потрібні речі. А ще за сарайчиком була невелика кабінка душу.

Як можна було зрозуміти, нічого особливо цікавого на території не було, тому хлопець повернувся назад у вишку.

ІІ

Так непомітно для Калеба пройшло пару днів. Він частенько проходився по лісу та фотографував його на свій старий фотоапарат. Йому сподобалося працювати в такій самотності.

Тиша, природа та красиві краєвиди – що ще потрібно було для щастя?

Але один із таких днів виокремився. Це була середа, вечір, 18:17. 

Калеб, як зазвичай, заповнював журнал, але раптом із рації почувся чийсь голос. Спочатку він подумав, що це Роберта, але швидко зрозумів, що цей голос він ще ніколи не чув.

— Мене хтось чує? Алло?... Я загубився серед лісу… Допоможіть, хто-небудь! — схвильовано верещав незнайомець у рацію.

— Ви зв’язалися зі спостерігачем вишки номер 16. З вами все гаразд? – запитав Калеб.

— Ох, слава Богу, що ви мене почули… Вроді би так, але тут дуже моторошно. Я когось бачив… Допоможіть мені вийти звідси! — прокричав чоловік.

— Без паніки… сер… Скажіть, що ви бачите біля себе, та залишайтесь на місці, — трохи невпевнено сказав Калеб.

Чоловік не зміг точно описати своє місцеположення, але підмітив, що серед пишних дерев бачив якусь лісову вежу. Тому Калеб, взявши ліхтар у руки, пішов на пошуки.

Погода на вечір була не така спокійна, як в день, шум дерев звучав сильніше, ніж зазвичай.

Знайти загубленого було не важко — він виявився неподалік від вишки 16. Коли Калеб знайшов його, незнайомець був дуже наляканий, але водночас полегшений його появою.

— Слава Небесам, ви тут… Я вже думав, мені кінець, — з полегшенням сказав чоловік.

— Давайте я вас виведу до стежки. А поки що розкажіть, як ви сюди зайшли?

— Діло було ввечері вчорашнього дня. Я їхав на велосипеді додому, як раптом з мого кармана вилетів телефон. Я зупинився та побачив якийсь промінчик світла у лісі… Та, звісно, подумав, що то він.

— А як ви зайшли так далеко?

— Я спустився до лісу та почав шукати… дурна моя голова. Я навіть ліхтар не взяв! — сердито промовив він. — Коли я зайшов у ліс, промінь світла пропав, і було настільки темно, що я просто йшов куди очі вели.

— Так, ви ще казали, що з вами хтось типу був, так?

— До цього я був сам… Але серед дерев я часто бачив пробігаючий силует людини! Навіть чув чийсь шепіт. На мить я подумав, що то привид пропавшого спостерігача! — злякано промовив він.

Калеб зупинився та повернувся до чоловіка зі спантеличенням.

— Вибачте… кого?

— Зачекайте, ви що, не чули? — здивовано сказав незнайомець.

— Ні.

— Я сам точно не знаю, але тут колись працював спостерігач на вишці… 6… чи ні… А, точно, вишці номер 16!

Калеб напружився, але вирішив дослухати.

— Він тут працював недовго, але декілька місяців пробув. Якщо не помиляюсь, у той час спостерігач вишки номер 17 поїхав по справах на місяць… Та в один із днів вишка номер 16 так і не вийшла на зв’язок. З того моменту ходять різні легенди та міфи, але навіть поліція не знає правди.

Після цих слів вони вийшли до дороги, де неподалік лежав велосипед.

— Ох, дякую вам! Якби не ви, я не знаю, що б я робив, — сказав незнайомець, сівши на велосипед.

Після цієї історії Калебу стало не по собі, і він швидко пішов до вишки, щоб зв’язатися з Робертом.

— Алло?.. Алло, Роберт, ти тут? — трохи схвильовано сказав Калеб.

— Хей, хлопче, що трапилось?

— Я тут зустрів чоловіка в лісі… Він загубився, і я допоміг йому вийти, — розповів Калеб.

— Молодець, але чому ти кажеш це мені? Краще б у журнал записав, — спантеличено сказав Роберт.

— Діло не в цьому… До мене тут працював хтось? — серйозно запитав він.

На хвилину запанувала тиша, після чого Роберт заговорив:

— А чому тебе це цікавить?

— Я дізнався про пропавшого спостерігача вишки номер 16. Чому ти мені нічого не розповідав?