Розділ 2 - Початок роботи

РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Початок роботи

Вже через два дні Калеб зібрав останні речі у фургон, після чого, попрощавшись з Віктором, поїхав на нову роботу. Того дня було сонячно, майже по-літньому. Але якщо придивитися до неба, можна було помітити важкі хмари, що повільно сунулися в бік Брукфілда.

Дорога була спокійною. Калеб любив такі поїздки — у них було щось по-дитячому цікаве, миротворне.

Дивлячись на ліси, він завжди відчував, що там є щось більше, ніж просто дерева. Щось… що складно пояснити словами. 

Різні легенди та історії одразу лізли у його багатий на уяву розум. Ця подорож до лісу, хоч і була короткою, але не була винятком.

Нарешті він майже доїхав до регіонального парку Брукфілда, коли він побачив невеликий пост — маленьку будівлю, в якій зазвичай сидить поліція або інспектори. Під’їхавши, він уважно роздивився його, але, на його здивування, там нікого не було.

У той момент він вирішив подзвонити ще раз по сотовому телефону, що був у його машині.

— Вітаю, це я, Калеб, звоню щодо праці на вишці.
 

— Добрий день, Калебу, ти вже на місці? — запитав голос на тому кінці слухавки.

— Так, але тут нікого немає, я навіть не знаю, куди йти — спантеличено мовив Калеб.

Пробула невеличка тиша, приблизно пів хвилини, потім у телефоні знов почувся голос:

— Мабуть, у Інспектора зараз обід… Слухай, мене звати Роберт. Я працюю на вишці №17.

Калеб мовчки слухав, присівши на своє охайно застелене ліжко.

— Зазвичай я ввожу новачків у курс справи. Інколи мені допомагає Інспектор… — він зробив коротку паузу. — Ти будеш на вишці №16.

— Гаразд. А що далі? — запитав Калеб.

— На жаль, я зараз не на виш-

Раптом Калеб почув дивний звук з вулиці.

Він не міг точно його описати — ніби хтось швидко пробіг поруч… або щось подібне.

Калеб вийшов із фургона, щоб перевірити, що сталося. Але, оглянувшись навколо, нічого не побачив і не почув.

Кілька хвилин стояла повна тиша, навіть дерева, здавалося, не ворушилися. Від неї йому на мить стало моторошно.

Але, зрозумівши, що поруч нікого немає, він повернувся до фургона.

Взявши телефон, Калеб сказав:

— Алло? Вибач, тут був якийсь дивний звук… Я-

Він раптом замовк.

У трубці чувся лише дивний шум.

Калеб прислухався й зрозумів: зв’язок зник.

Невдовзі він почув чиїсь кроки з вулиці. Він швидко подивився у вікно своєї машини й побачив якогось чоловіка, що наближався.

Він обережно поклав телефон на місце та вийшов на вулицю.

— Гей! Хто ти такий? — гукнув Калеб, намагаючись говорити впевнено.

Чоловік повернувся обличчям до Калеба та, на диво, посміхнувся:

— Ох, це, мабуть, ти новенький, авжеж? — привітно мовив він і додав: — Мене звати Роберт.

Калеб на хвилину напружився, але заспокоївся, коли зрозумів, що це той самий спостерігач, з яким він щойно розмовляв по телефону.

Хоча спочатку він подумав, що це Інспектор.

На вигляд спостерігачу було десь років 30. На ньому була форма офіцера в коричневих кольорах, русяве волосся добре поєднувалося з зеленими очима, а на голові — його фірмова офіцерська шапка.

— Так це ви… Я вже перелякався вибачаюсь – сором’язливо сказав Калеб, — у мене зв’язок, здається, обірвався, коли ми говорили по телефону.

— Нічого, з ким не буває. Пішли, проведу тебе до вишки.

Перед тим як піти, Калеб взяв свого рюкзака з фургона та останній раз кинув погляд на телефон. В його голові ніяк не могло вкластись — чому зв’язок так різко обірвався… Можливо, справа була не в зв’язку?

ІІ

Калеб та Роберт увійшли у глухий ліс, і єдине, по чому можна було орієнтуватись, була маленька стежинка, яку точно витоптали попередні спостерігачі лісу. Роздивляючись довкола, Калеб почувався ніби в іншому світі, де через густе листя і гілля дерев проходили невеликі промінчики сонця, а звуки річок та тихого вітру тільки підсилювали це відчуття казковості.

Через деякий час Роберт заговорив.

— Гаразд, новенький, нагадай, на чому ми зупинились? — запитав він вдумливо.

— На тому що… Ах так, що я працюю на вишці №16 — ніби знайшовши потрібну книжку з полиці, відповів Калеб.

— Точняк, ну значить, слухай — почав Роберт — тобі інструктаж провели, але нагадати зайвим не буде.

Вони повільно рушили далі стежкою.

— По-перше, ти спостерігаєш за лісом і записуєш усе в журнал: швидкість вітру, погоду… Деталі знайдеш у комп’ютері.

Калеб кивнув, уважно слухаючи.

— Ще. Не покидай вишку без причини. Якщо вже дуже хочеш пройтись — скажи мені по рації. І далеко не заходь.

Той кивнув ще раз.

— А також… — Роберт на мить замовк. — Не бійся дивних звуків. Тут це норма.

Калеб здивовано глянув на нього.

— У сенсі?

Роберт злегка посміхнувся.

— Інколи здається, що хтось ходить поруч. Але це просто вітер… або старі гілки. Чи лісові тварини.

Вони йшли далі, і ліс навколо здавався якимось занадто тихим.

Через кілька хвилин Калеб та Роберт нарешті дійшли до вишки під номером 16.

Перед Калебом з’явилась така картина: серед дерев розташовувалася ділянка з маленьким хлівом та кабінкою душу. Але перше, що впадало йому в очі — це висока вишка, зроблена з темного дерева, яка стояла просто посеред лісу. До неї вели довгі сходи, що трохи скрипіли від вітру. На самому верху височіла невелика кабіна з вікнами з усіх боків.

— Ну що ж, новачку, тут ти будеш жити найближчі місяці, — посміхаючись, сказав Роберт.

— Зачекай, я що, вже можу приступати до роботи? — спантеличено запитав Калеб.

— Ну так! Як я раніше сказав, усі інші деталі будуть у твоєму комп’ютері. А тепер бувай, — Роберт повернувся та почав іти назад по стежці…