Розділ 1 - Початок

Слова від автора

Привіт, любий читачу моєї книги «Спостерігач серед дерев»!

Я Метью Крістен, автор цієї історії. Якщо бути відвертим, це моя перша серйозна художня книга. Я постарався передати в ній усі ті емоції та атмосферу, які хотів показати.

Створення персонажів, локацій та написання цієї історії було нелегким, але я все ж зміг довести її до кінця. Цією книгою я хочу поділитися з тобою, своїм маленьким світом.

Приємного читання!

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Початок

На вулиці йшов сильний дощ, і серед цього дощу їхала одна машина, розкидаючи краплі з калюж, мов хвилі на морі. Автомобіль якраз заїхав на в’їзд у місто під назвою Брукфілд. Невеличке містечко, розташоване в південній частині Канади. Такі великі дощі для цього міста були не в новинку. Зазвичай після них мешканці відчували приємний запах лісів, яких тут дуже багато. І в’їзд у місто не став винятком.

Проїхавши ще трохи, автомобіль повернув у бік забігайлівки «VICTORY DINNER». Він припаркувався, з нього швидко вибіг хлопець та побіг у сторону приміщення.

Двері у забігайлівці швидко відчинилися, і всередину забіг цей молодий хлопець, на вигляд дуже втомлений та промоклий.

— Як же я ненавиджу ці дощі… Ніколи не вгадаєш, коли вони знову почнуться! — роздратовано прошипів він, витрушуючи брудні краплі з чоботів.

На цей голос одразу ж повернувся чоловік років сорока з пишними сивими вусами. Він підвівся та підійшов до хлопця.

— Калебу, а ти що хотів? Це ж Брукфілд, тут така погода — звичайна справа, — посміхаючись, привітав він хлопця.

— Це не заважає мені на них жалітися… Ну гаразд, як у тебе справи, Вікторе? — зітхнув Калеб з полегшенням, що нарешті опинився в приміщенні.

— Як завжди, клієнтів небагато. Особливо цього тижня — ніби всі до лісу повтікали. За всі дні майже нікого, хіба що заходив інспектор у п’ятницю, і на цьому все, — у його словах було чути трохи смутку.

Калеб підійшов до столика та сів за нього, щоб трохи відпочити після довгої дороги.

— Ти чому такий мовчазний? Може, розповіси мені, де весь тиждень пропадав?

— Та нічого особливого… — Калеб відвів погляд, ніби щось приховуючи від свого дядька.

Віктор сів навпроти Калеба, і після повислої невеликої паузи спитав:

— Знову не взяли на роботу?

— Та ні, я… просто розумієш… ех, кого я обманюю. Не взяли… знову, — з досадою промовив Калеб.

— Слухай, хлопче, я розумію, що ти хочеш подорослішати, але чи потрібно це тобі зараз? У тебе є все для спокійного життя тут, у Брукфілді, — намагаючись підтримати розмову, сказав Віктор.

— Вікторе, ти не розумієш. Я повинен, — твердо відказав Калеб, дивлячись у очі дядькові.

— Калеб, якщо ти хочеш — це не означає, що ти повинен.

— Але, Вікторе! Я хочу знайти роботу і не просиджувати штани тут усе життя! — з роздратуванням, але впевнено випалив Калеб.

Настала тиша. Настільки тиха, що було чути, як дощ стукає по вікну забігайлівки. Віктор хотів чимось доповнити, але завагався.

— Просто, синку, не роби дурниць, гаразд? — з надією сказав Віктор.

Калеб поглянув на нього та усміхнено відповів:

— Хех, я? Та дурниці? Ти колись бачив, щоб я щось скоїв?

— Ой, точно, окрім того випадку з туристкою. Вона, мабуть, тиждень ту гірчицю з голови відмивала, — сміючись, сказав Віктор.

Калеб почервонів і почав швидко заперечувати, також з широкою, засоромленою посмішкою:

— Нічого такого не було! Ти щось знову вигадуєш, як завжди!

Раптом двері відчинилися, і в забігайлівку зайшов високий незнайомець у змоклому пальті.

Віктор підвівся та пішов до каси, щоб привітати гостя, а Калеб залишився сидіти на місці. Дивлячись у вікно, вкрите краплями дощу, він замислився: чи справді йому все це потрібно? Можливо, Віктор має рацію.

Тут, у рідному місті, у нього все було добре, іноді він їздив за покупками в інші міста та допомагав своєму дядькові. Але в душі Калеб хотів більшого. Він хотів почати жити іншим життям, хоча сам не знав, яким саме.

— Вибачте, — сказав чоловік у пальті поважним сухим голосом, дивлячись на Калеба. Той одразу перемикнувся зі своїх роздумів на нього.

— Ох, ви хочете сісти? Я вже йду, — швидко й ввічливо відказав юнак, але чоловік взяв його за плече, зупиняючи.

— Та ні. Я хотів сісти навпроти вас, — спокійно відповів незнайомець.

Вони сіли, і чоловік дістав газету — сіру, злегка змоклу, як погода за вікном.

— Дивні дива в цьому містечку…

— Та не те слово. Таких дощів я ніде більше не бачив, — посміхаючись, відповів Калеб.

— Я не про це… У цьому парку постійно шукають працівників на вишку. У них що, люди як рукавиці міняються? — задумливо сказав чоловік, дивлячись у газету.

Калеб одразу зацікавився:

— Яка ще вишка?

— У регіональному парку Брукфілда. Там постійно шукають працівників, що я і читаю. Хоча не дивно — місце далеко від людей, а люди істоти соціальні. Довго там ніхто не витримає, — пробурмотів незнайомець.

— А можна газету? — запитав Калеб.

Чоловік вмить передав її.

На неяскравих сторінках були різні новини та оголошення, і лиш одне серед них виділялося. Реклама роботи. Буцімто в місцевий парк шукають постійного працівника — спостерігача для лісової вишки. До того ж, без жодного досвіду.

У Калеба загорілися очі, і він одразу дістав з кишені блокнот, щоб записати номер телефону.

— Хлопче, не рекомендував би я тобі туди йти. Дивне місце цей ліс, — похмурнів чоловік.

— Знаєте, це, можливо, мій єдиний шанс. Тому, безпечно чи ні — я хочу туди, — з рішучістю відповів Калеб.

Чоловік пирхнув і забрав газету назад, а хлопець підвівся, щоб вийти на вулицю. Свіже повітря наповнило його легені рішучістю, і він пішов до свого старенького фургона, щоб подзвонити за вказаним номером. Дощ на той момент вже припинився.