Розділ 1. Повідомлення

Джо прокинувся від тьмяного світла, яке пробивалося крізь щілину між шторами. Кілька секунд він просто лежав, дивлячись у стелю й намагаючись остаточно прокинутися.

Він повернув голову до тумбочки.

07:00.

— Уже сьома… — тихо промовив Джо.

Він повільно піднявся з ліжка й попрямував до ванної кімнати. У квартирі панувала тиша. Лише десь за вікном зрідка проїжджали автомобілі.

Джо відкрив кран, набрав у долоні холодної води й кілька разів умив обличчя. Піднявши голову, він подивився в дзеркало.

Втомлені очі. Темні кола під ними. Останні кілька днів нормального сну йому явно не вистачало.

Джо кілька секунд мовчки дивився на своє відображення, а потім криво посміхнувся.

— Ну що, Джо… Сьогодні знову на роботу.

Він витер обличчя рушником і вийшов із ванної.

Джо працював детективом уже не перший рік. За цей час йому довелося розслідувати десятки кримінальних справ — від звичайних пограбувань до складних убивств. Він звик до брехні, страху й людей, які приховували те, про що краще було не знати.

Але найбільше Джо завжди цікавили загадкові справи.

Ті, де не було очевидної відповіді.

На кухні він поставив чайник і дістав чашку.

— Кава… — пробурмотів він, позіхаючи.

Джо вже збирався відкрити банку з кавою, коли його телефон, залишений на столі, завібрував.

Нове повідомлення.

Він узяв телефон і відкрив його.

Повідомлення було коротким:

Джо. Терміново приїдь до штабу.

Потрібна твоя присутність.

Є справа, яку необхідно обговорити особисто.

Джо перечитав повідомлення ще раз.

Він насупився.

Зазвичай у таких повідомленнях хоча б коротко писали, що сталося. Тут же — нічого.

Жодних подробиць.

— Що ж там таке?.. — тихо сказав він.

Чайник уже почав закипати, але Джо навіть не звернув уваги. Він залишив чашку на кухонному столі й швидко пішов до кімнати.

Через кілька хвилин він уже був одягнений.

Виходячи з квартири, Джо раптом зупинився.

— Чорт.

Він повернувся на кухню й вимкнув чайник. Перевірив плиту, вікна та замок на дверях.

Тільки після цього вийшов із квартири й замкнув її.

На парковці Джо сів у машину, завів двигун і кілька секунд просто сидів, дивлячись уперед.

Він не знав, що саме чекало на нього у штабі.

Через двадцять хвилин Джо під’їхав до поліцейського відділення.

Він припаркував машину, вийшов і попрямував до входу.

Охоронець одразу його впізнав.

— Доброго ранку, детективе.

— Доброго, — коротко відповів Джо.

Він показав службове посвідчення й пройшов усередину.

У відділенні було незвично тихо.

Джо попрямував до кабінету, де зазвичай проводилися термінові наради.

Він відчинив двері й зайшов.

Усередині вже чекали троє людей.

За великим столом сидів Роберт Кейн. Перед ним лежала відкрита папка, але він навіть не дивився на документи. Його погляд був спрямований на двері, ніби він чекав саме на Джо.

Біля вікна стояла жінка років сорока. Вона тримала в руках кілька аркушів і час від часу переглядала їх, хоча було помітно, що думками перебувала далеко від цих документів.

Це була доктор Емілі Ворд — судовий психіатр.

Навпроти неї сиділа капітан Сара Рід, начальниця охорони в’язниці «Падші ангели». На її обличчі читалася втома. Вона виглядала так, ніби останні кілька ночей майже не спала.

Джо зачинив двері.

— Доброго ранку. Що сталося?

Кейн мовчки показав на вільний стілець.

— Сідай.

Джо сів і подивився на присутніх.

— Я отримав повідомлення, але там не було жодних подробиць.

Кейн кілька секунд мовчав.

Потім закрив папку перед собою.

— Тому що ми самі не знаємо, як це пояснити.

Джо насупився.

— Що саме?

Кейн перевів погляд на Сару.

Та повільно підняла голову.

— У нас проблема у «Падших ангелах».

Джо почув назву й одразу насторожився.

— В’язниця?

— Так.

— Що там сталося?

Сара не відповіла одразу.

Вона поклала перед Джо тонку папку.

— Три тижні тому один із в’язнів почав поводитися дивно.

Джо відкрив папку.

Всередині була фотографія чоловіка у тюремній формі.

— Що з ним?

— Він перестав спати, майже не їв і постійно сидів у кутку своєї камери, дивлячись на стіну.

— Галюцинації?

Емілі похитала головою.

— Спочатку ми теж так подумали.

— А потім?

Докторка поклала перед ним інший аркуш.

— Він почав говорити з кимось.

Джо підняв брову.

— З ким?

Емілі подивилася йому прямо в очі.

— Зі Спостерігачем.

У кімнаті запала тиша.

Джо кілька секунд просто дивився на неї, а потім несподівано засміявся.

— З ким

Він перевів погляд на Кейна, ніби очікуючи, що той зараз теж посміхнеться.

— Ви серйозно? — продовжив Джо. — Хто?

Ніхто не відповів.

Сміх поступово зник з його обличчя.

— Добре. Ще раз. З ким вони розмовляють?

Сара мовчки взяла пульт і ввімкнула монітор.

— Подивись відео.

На екрані з’явився звичайний тюремний коридор. Камера спостереження показувала одну з камер ув’язнених.

Усередині сидів чоловік приблизно сорока років. На перший погляд — цілком звичайний. Він спокійно сидів на ліжку, дивився в підлогу й час від часу проводив рукою по обличчю.

Джо нахилився ближче.

— Це один із них?

— Так, — відповіла Емілі.

Відео продовжувалося.

Минуло кілька секунд.

Чоловік раптом завмер.

Він повільно підняв голову й подивився прямо в кут камери.

Кілька секунд нічого не відбувалося.

А потім він різко схопився за голову.

— Ні…