Спостерігач

Богдан повертався з навчання у переповненому вагоні метро. Дивно, ніби ще не година пік, а людей напхано - шпроти позаздрять. Як завжди в найменш зручний момент у нього задзвонив телефон. Хлопець просунув руку, якою тримався, до кишені джинсів, і, перехопивши гаджет плечем, знову схопився за поручень, бо вагон сильно хитало:

 – Алло. Женю, це ти? Що у тебе? Ти в тєлегу написати можеш? Зараз капєц як незручно говорити.

 – Богдане, друже, рятуй, – почув він хрипкий голос у відповідь, – це точно востаннє, я присягаюсь.

Богдан закотив очі:

 – Вкотре ти говориш, що це в останнє?

 – Та гадом буду, цього разу точно все, йду в зав’язку. Я вже до лікаря нарколога записався на понеділок, може що порадить. Але як до того грьобаного понеділка дожить, як так кумарить.

 – Розумію, співчуваю… – з іронією промовив Богдан.

 – Та ніфіга ти не розумієш, сам же ніколи не був у моїй шкурі, – Женьок явно іронії не вловив, не у тому він був стані.

 – Слухай, чуваче, мені реально зараз незручно говорити, – Богдан перебив його, побоюючись, що його горе-приятель-наркоман бовкне щось зайве. – добре, востаннє допоможу. Відпишуся. – коротко додав Богдан і відбив виклик, перервавши слова Женька – слова вдячності і що цього разу точно востаннє.

З Женьком вони дружили ще зі школи. Точніше, дружили спочатку їх батьки, а потім за інерцією, здружилися і хлопці. Богдан був на два роки старший і ще зі школи звик турбуватися про Женька - то в вуличній компанії за нього заступиться, то влаштує невимушене знайомство з дівчиною, яка Женьку сподобалась, але до якої він боявся підійти. Особливим приводом проявляти турботу був комп’ютер. Богдан, який зараз вчився на програміста, цікавився усякими айтішними шнягами ще з дитинства – писав прості програми, самотужки освоївши Паскаль, зависав на форумах, коли вони ще були популярні, а років з 16 став підробляти фрілансом – малював простенькі сайти та писав пхп-скрипти на замовлення.

Женьок поділяв його захоплення комп’ютером частково і, коли Богдан вставав із-за робочої машини на попити каву чи пройтися, він надягав навушники та рубався в доту та контр-страйк.

Про те, що у його друга залежність, і зовсім не ігрова, а наркотична, Богдан дізнався не одразу. Він вже декілька разів виручав друга дитинства, дістаючи йому потрібні речовини в надрах темного інтернету. Сам Женьок навіть не мав поняття, як туди заходити, що таке браузер “Тор” або впн, він далі іграшок не пішов в пізнанні айтішної науки і не шарив у таких речах від слова “зовсім”. Правду кажучи, Богдана то не напружувало, бо справа там була непильна - зв’язатися з надійним продавцем на форумі, перевести йому потрібну суму в криптовалюті і передати Женьку інформацію з координатами, де забрати товар. Але Богданиму ці непильні справа добряче набридли. Він прекрасно розумів, що такою допомогою лише заганяє друга дитинства все глибше і глибше у тупик безнадії.

“Ти задовбав, це востаннє” – відклацав Богдан Женьку в телеграм, коли зайшов у Тор і виконав вже звичний порядок оплати з криптогаманця. Тримаючи телефон в лівій руці, а мишку в правій, він підняв очі на монітор і з подивом побачив якусь дивну сторінку в браузері.

“Хм, секунду назад її тут не було і я ніби нікуди не клацав” – з подивом усвідомив Богдан.

Сторінка була майже порожня. Лише в центрі на білому фоні чорнів напис: “Ти сплатив підписку і став підписником. Наступний рівень – спостерігач”.

“Фігня якась, – подумав Богдан і ще секунд 5 втикав на сторінку. Я ж не піддписку оплачував, а...  ну, зрозуміло що, але точно не підписку. Чому замість повідомлення, що оплата пройшла тут якесь вікно про підписку?” 

Богдан покумекав ще кілька секунд і вилаявся. Грьобані хакери зламали сайт і його гроші пішли не на те, за чим він сюди прийшов, а на якусь підписку? 

Нарешті він стенув плечима, закрив браузер і взявся доробляти замовлення, яке ще з минулого тижня висіло на фрилансі і терміни його виконання вже дуже горіли. Якщо оплата за товар для Женька не пройшла і координати, де його можна забрати, не надійдуть, доведеться і з цим розбиратися. 

Богдан дав собі час до завтра. Хтозна, може, то співпадіння якесь або чийсь дивний жарт. Чого тільки не водиться в тому темному інтернеті - методів контролю там жодних і знайти можна абсолютно все що завгодно, бо все ж анонімно.

З замовленням на фринасі Богдан провозився до пізньої ночі. Нарешті, перевіривши макет на помилки і ще раз пробігшись очима по технічному завданню, аби прочекати всі пункти, він закрив вкладку з робочою програмою. На екрані залишився поштовий застосунок, і він миготів цифрою 1. Дивно, подумав Богдан, хто зараз на пошту листи пише? Всі давно в мессенджерах спілкуються. Хіба реклама яка прорвалася крізь антиспам-фільтр.

Він машинально відкрив листа, лише краєм свідомості зауваживши, що лист не має теми. Такі підозрілі речі і відкривати не слід, не кажучи вже про те, що антиспам-фільтр не повинен їх пропускати. Всередині лист не мав тексту, але в ньому був один прикріплений файл - фотографія. Богдан прекрасно розумів, що відкривати файли з таких підозрілих листів не варто, але все-таки цікавість узяла гору. До того ж, це просто картинка, що може статися? 

Те, що хлопець побачив на картинці, змусило його серце пропустити удар. Це виявилося фото кімнати Богдана, де він зараз знаходився. Ракурс був дивним, ніби хтось фотографував інтер’єр з вікна. Ті самі зелені шпалері у смужку, стіл з великим монітором і батареєю чашок від кави, стабільно незапревлене ліжко, гітара в кутку. Богдан машинально крутнув головою у бік вікна, адже фото було зроблено саме звідти. Але яке в біса фото з-за вікна, якщо він жив на дев’ятому поверсі?

Хлопиць прикрив очі і порахував до десяти, намагаючись заспокоїтись. Ніби спрацювало. Потім він підвівся і ретельно перевірив ту стіну, де було вікно, на предмет того, як туди можна сховати камеру. Перетрусив фіранки, продивився підвіконня і віконну раму, зазирнув за батарею і навіть прошарив карниз. Нічого, схожого на камеру, він не знайшов.