Глава 27

Глава 4

На наступний день Віктор вирішив відразу відправитися в район, де знаходиться лікарня. Треба лише не підходити до неї близько, спочатку оглянути околиці. Тут є кілька висоток, зустрічаються й приватні будинки, кілька державних установ, з числа тих, що існують тільки для «галочки» і відмивання чиновниками бюджетних коштів. Взагалі район не найпрестижніший.

Прогулюючись, Віктор раптово усвідомив, що заблукав до кварталу, в якому знаходиться офіс соціальної служби. Може, зайти? Навряд чи там щось змінилося, але хоча б з Мариною можна привітатися. З цією думкою хлопець рішуче повернув у бік офісу.

Марина, як завжди сиділа за столом адміністратора і весело щебетала по телефону. А чим ще займатися в робочий час адміністратору державної соціальної служби? Побачивши, хто ввійшов до холу, вона поспішила закінчити розмову, а по обличчю розпливлася привітна посмішка.

– Хто до нас завітав! – привітала Марина приятеля.

– А то! – посміхнувся Віктор. – О, Антон, привіт!

Антон якраз вийшов зі свого кабінету, щоб віднести Марині пачку звітів, складених в товстій пластиковій папці. У високому відвідувачі в чорному пальто та з яскравим червоним шарфом навколо шиї він не відразу впізнав Віктора. А коли зрозумів, що перед ним стоїть колишній колега, остовпів. Ніколи, ніколи раніше Віктор не вітався з Антоном першим. Але далі сталося щось і зовсім надзвичайне. Віктор підійшов до Антоші й простягнув руку для рукостискання, від чого той ледь не впустив папку зі звітами. Скільки разів він намагався привітатися з Віктором через рукостискання, але той завжди ігнорував цей жест, хіба що міг поблажливо поплескати колегу по плечу. А зараз…

– Привіт, – тихо видавив із себе Антон, потискуючи простягнуту руку й уважно вдивляючись в очі Віктора. Він намагався побачити там насмішку, зневагу, хоч якийсь натяк на те, що Віктор в черговий раз підло розіграє його. Але ні. У погляді колишнього колеги не спостерігалося нічого подібного, навіть легка усмішка одними кінчиками губ виглядає цілком щиро.

– Може, повернеш? – м'яко запитав Віктор, вказуючи очима на руку, яку Антон все ніяк не міг відпустити, настільки великим був його подив.

– А, так, так, звичайно, – пробурмотів Антон і, забувши, що йшов до Марини, повернувся до свого кабінету.

Адміністраторка з цікавістю спостерігала цю сцену. Коли Віктор знову підійшов до стійки, дівчина театрально сплеснула долонями:

– Ну й дива творяться! А ти точно Віктор?

– Ні, – таємничим голосом відповів хлопець. – Я інопланетянин, який вкрав його тіло.

– З огляду на те, що я тільки що бачила, – кивнула Марина, – я готова повірити в таке. Ні, правда, Вік, де ти пропадав, що взагалі з тобою трапилося? Я чула про Ліку, співчуваю, але, судячи з усього, ти впорався, так?

Віктор пояснив, що відправився в гори змінити обстановку, і провів там рік. Звісно, подробиці про свої тренування він опустив, розповівши заздалегідь приготовлену легенду, що займався відео монтажем. І в цілому, це не було брехнею.

– Не знаю, що ти там монтував, – сказала Марина, пильно вдивляючись в Віктора, – але, здається, це пішло тобі на користь. А взагалі ти змінився.

– Та ну? – здивувався Віктор, хоча і сам прекрасно розумів, що це правда. – І в чому ж?

– Не знаю, – замислившись відповіла дівчина. – Але щось в тобі змінилося. Ти став якимось... впевненим, спокійним... Ось як людина, яка знайшла свій шлях, і чітко йде по ньому, не звертаючи. Боже, я скоро тут філософом стану!

– Тому я і втік звідси, – засміявся Віктор. – Найбільша філософія починається, коли отримуєш зарплатню і гадаєш, як на неї прожити.

Марина в знак згоди тільки рукою махнула. Якби не підробіток продажем косметики, ноги б її не було в цій службі. Вони ще якийсь час поговорили, а наостанок обнялися, як давні друзі, які не знають, коли знову побачаться.

– Ти заходь, не забувай нас, – сказала на прощання Марина.

– Обов'язково! – пообіцяв Віктор, прекрасно знаючи, що все це порожні слова. Ми часто обіцяємо зайти, провідати, зателефонувати, але, як правило, не робимо цього. А через роки, коли випадково стикаємося з людьми на вулиці, говоримо, що справи, справи і ще раз справи. Втім, як і ті люди, які запрошували нас зайти і просили не забувати – точно так само самі забувають. У кожного своє життя і свої турботи, часу залишається тільки для найближчого оточення.

Розмірковуючи над цим, Віктор вийшов з будівлі соціальної служби, усвідомлюючи, що більше ніколи не переступить її поріг. Через свої думки він мало не видав себе. Краєм ока Віктор помітив, що за ним спостерігає людина в бежевій короткій куртці. Не подаючи вигляду, хлопець розвернувся спиною до Спостерігача й неспішним кроком рушив уздовж дороги.

«Контроль, повний контроль, – повторював подумки Віктор. – Яка чудова сонячна погодка, ідеально, щоб погуляти, розвіятися». Утримуючи в голові думку про сонячну погоду, він неквапливо вийшов на проспект. Куди б піти? А хіба не все одно? Потрібно дихати свіжим повітрям, насолоджуватися останніми теплими днями.

З нудьгуючим виглядом Віктор йшов по вулиці, іноді зупиняючись, щоб помилуватися старовинними будівлями, яких в місті залишилося так мало. Усюди будуються висотки, деякі навіть красиві з архітектурної точки зору, інші – убогі, непоказні, зате практичні.

«Цікаво, а ту будівлю відновили?» – подумав Віктор і звернув до загородженого парканом будівельного майданчика. Будівлю, теж із старовинних, міська рада хотіла відновити, навіть почалися ремонтні роботи. Потім відновлення «заморозили», і хлопцеві захотілося перевірити, на якому етапі перебуває ремонт зараз. Обійшовши паркан і знайшовши в ньому лазівку, Віктор зайшов на майданчик.

«Красива було б будівля, якби відновлення закінчили, – розмірковував хлопець, оглядаючи наполовину облущений фасад. – Цікаво, як там усередині?».

Віктору навіть озиратися не потрібно було, щоб відчути за собою стеження. Він усіма силами намагався не думати про Спостерігача, хоча було дуже цікаво, чому той переслідує його. Що це, проста цікавість? Або завдання Образу? Ні, ні! Архітектура, старовинна будівля, тепла погода – ось, що має значення.