Глава 20

Глава 8

Закінчивши ранкове тренування, пропускаючи сніданок, Віктор відразу відправився на прогулянку. Правда, незрозуміло, кого можна зустріти рано вранці, але чекати обіднього часу хлопець не міг. Йому не сиділося в будинку, енергія кипіла й вимагала виходу.

У центрі селища перехожих дійсно не було. Тільки біля крамниці Віктор помітив двох осіб, але їх настрій і так видно неозброєним оком – похмільний синдром змусив місцевих п'яничок вже о сьомій ранку відправитися за пивом. А може й за чимось міцнішим.

Пройшовши трохи далі, хлопець, нарешті, побачив перехожого. Звичайний чоловік, що неспішно крокує, навряд чи на роботу. Віктор спробував вловити емоції чоловіка.

«Ні злості, ні невдоволення, – зробив початкові висновки хлопець. – Щось турбує, але ніякої агресії. Швидше за все, побутова проблема не дає спокою. Надія... Значить, він йде кудись, де сподівається знайти рішення проблеми».

Наступним об'єктом для вивчення стала літня жінка, що стоїть на своєму подвір'ї, і спостерігає за вулицею. Щоб не привернути непотрібну увагу, Віктор пройшов повз, дивлячись собі під ноги. Настрій бабки вловити нескладно – цікавість і нудьга, хочеться поспостерігати за сусідами, знайти джерело для нової плітки. Пожвавлення при появі незнайомого хлопця, про якого встигли поговорити в селищі.

– Синку, – зробила спробу зав'язати розмову бабуся, – не знаєш, скільки часу?

Віктор проігнорував питання і звернув на найближчому повороті.

«Знаємо ми ці «котра година?», – подумав хлопець. – Потім не відв'яжешся».

Так, подорожуючи вуличками, Віктор зустрічав різних людей, і вгадував їх настрій. Пару раз він навіть чітко передбачив, як вони відреагують на його появу, що скажуть або запитають. Щоб закріпити результат, він повернувся в центр, о 10 годині обов'язково повинно бути більше людей. Хлопець не помилився, жителі селища заходили в крамничку, спілкувалися з сусідами, хтось віз тачку з сіном, хтось просто палив, сидячи на лавочці біля хвіртки. І в кожному випадку Віктор безпомилково відчував їх емоції. Варто тільки виділити когось із натовпу, зосередитися на ньому – і настрій цієї людини стає зрозумілим.

Схоже, здібності відновилися. Тепер не залишилося ніяких сумнівів в тому, що він готовий до повернення. Швидше додому, порадувати Василя і, напевно, збирати речі?

Ще не доходячи до будинку, Віктор помітив велику чорну машину. Позашляховик, великий, громіздкий і досить старий. У 90-х на таких обожнювали їздити кримінальні авторитети, демонструючи всім, як вони круті й небезпечні. На той час ці позашляховики були новими, і добре підкреслювали статус власників. Але сьогодні, в 21-му столітті виглядають вони досить комічно. За ці ж гроші можна купити новий «Поло» або «Октавію», які виглядають більш сучасно і стильно. І все ж знаходяться «поціновувачі».

Віктор з веселою посмішкою підійшов до хвіртки, і побачив, що Ірина стоїть у дворі та через паркан перемовляється з чоловіком, швидше за все власником позашляховика. Не треба бути Спостерігачем, щоб відчути напружену атмосферу, що витає в повітрі. Віктор зупинився, аби розгледіти чоловіка уважніше. Років 40, невисокий, гладкий, в джинсах, сорочці і шкіряній жилетці (в серпні!), той чітко відповідав образу братка. Типовий бандит, ймовірно, місцевий авторитет.

«Цікаво, – подумав Віктор, підходячи ближче, – що йому знадобилося від Іри? Невже татусь ображеного учня, який отримав двійку?».

Дивно, але чоловіка не оточувала аура агресії чи бажання заподіяти шкоду. Скоріш поблажливість, відчуття переваги над звичайною вчителькою. У той же час, відчувається і рішучість, домінування.

Чоловік почув кроки позаду себе й озирнувся. Побачивши Віктора він насупився і, вказавши на хлопця коротким товстим пальцем, запитав з нахабною інтонацією:

– А ти хто такий?

– Це мій племінник, – стурбовано відповіла за Віктора Іра. – Приїхав погостювати. Вік, іди в будинок.

Але хлопець не зрушив з місця, з цікавістю розглядаючи «братка», як зазвичай дивляться на мавп в зоопарку.

– Племінник, ти не почув? – зверхньо посміхнувся чоловік.

Він повернувся до Ірини, але Віктор як і раніше стояв на місці. Тепер він відчув роздратування, що виходить від непроханого гостя. Той знову розвернувся до хлопця, і не приховуючи невдоволення, повторив:

– Ти чув? Іди в будинок.

– Тітка Іра, – звернувся «племінник» до господині, – а що тут відбувається?

– Не твоя справа! – загарчав чоловік. – Так, Ірка, останній шанс. Думай до завтра, я приїду, скажеш, що вирішила. Хоча що тут вирішувати? По-моєму і так все ясно.

Маленькі злі очі знову глянули невдоволено на Віктора, потім чоловік сів у машину та й поїхав, залишивши за собою хмару пилу і запах бензину.

– Пішли в будинок, – засмучено сказала Ірина.

Зайшовши до вітальні і, переконавшись, що двері в кімнату Жені закриті, Іра описала Віктору ситуацію.

– Це мій колишній однокласник, Тарас. Зараз він тут заправляє всім. У Тараса є мрія – зробити селище курортним. Сам бачиш, природа гарна, гори, повітря чисте, можна побудувати турбазу. І єдине, на його думку, вигідне місце – моя ділянка. Вірніше, не тільки моя, проект у Тараса грандіозний, 2-3 гектара.

– І він хоче викупити твою ділянку? – здогадався Віктор.

– Саме так, – зітхнула Іра. – Ще навесні почав приїжджати в школу, час від часу вмовляв продати будинок. Я відмовлялася, говорила, що виросла тут, в цьому будинку жили мої батьки. Тарас спочатку гадав, що я торгуюся, пропонував все більшу ціну. Потім зрозумів, що я реально не хочу продавати будинок. Тепер почав тиснути, поспішає до наступного літа вже побудувати турбазу.

Віктор відчув, що Ірі страшно. В ній одночасно борються і страх, і небажання продавати рідну домівку, і гордість. Але страх переважає.

– Він тобі погрожував?

– Так, – зізналася господиня. – Поки ще не явно, але дає зрозуміти, що від його пропозиції не відмовляються.