Глава 12

Глава 12

Якби не пригнічений стан, Віктор би дуже здивувався тому факту, що ні він не знає батьків Ліки, ані вони ніколи не чули про нього. Хоча що тут дивного? Відносини тривали лише півроку, її батьки живуть в іншому місті, і ніхто не планував знайомств. На щастя, зараз, щоб зустрічатися з кимось, не потрібно проводити оглядини й отримувати дозвіл батьків. Ті дикунські по нинішніх мірках традиції назавжди відійшли в минуле.

Дана ситуація позбавила Віктора необхідності йти на похорон. Він не хотів бачити дівчину в труні, бачити кругом чорний жалобний колір, та ще й пояснювати родичам, хто він такий і звідки. Він взагалі ненавидів поминки, коли збирається купа людей, спочатку висловлюють жаль родичам померлого, а потім напиваються і забувають, куди й навіщо прийшли. Хлопцеві й так погано, щоб ще приймати участь в такому заході. Та й що дасть відвідування похоронної церемонії? Нічого, крім засмучення. З Лікою він вже попрощався, по-своєму...

Тому, коли батько дівчини зателефонував і формальним голосом сповістив Віктора про дату і час похорону, хлопець чемно відмовився, пославшись на погане самопочуття. В голосі батька Ліки прозвучало полегшення, так що обидва, цілком задоволені таким рішенням, попрощалися і забули про існування один одного.

– Цікаво, – меланхолійним, практично байдужим голосом пробурмотів Віктор, – звідки у нього мій номер телефону? Втім, яка різниця?

Він уже третій день тинявся по квартирі, не знаючи, чим себе зайняти. На роботі напевно думають, що він на повну насолоджується відпусткою, батьки думають, що він зайнятий на роботі, друзі... А друзі за кордоном. Хтось переїхав на ПМЖ, хтось поїхав на заробітки. Вони постійно запрошують його, але у хлопця все бракує часу. Та й бажання працювати на якомусь польському або чеському заводі різноробочим теж немає.

Постоявши біля вікна на кухні та помилувавшись сонячним днем за вікном, Віктор повернувся до вітальні, пальці машинально натиснули на кнопку ДУ, вмикаючи телевізор. Просто для фону, щоб не зійти з розуму в повній тиші. Як завжди, щось десь сталося, знову підняли ціни, на якійсь фабриці страйкують, а в Карпатах дороги замело снігом.

– Нічого нового, – констатував Віктор і перемкнув на музичний канал.

Сівши в м'яке крісло, хлопець деякий час тупо дивився на екран телевізору, де виконавиця весело стрибала біля парубка, і щось переконливо йому наспівувала. А парубок з легкою зневагою дивився в бік, де, як з'ясувалося, скромно стояла інша дівчина. Якщо виконавиця була блондинкою, то друга дівчина – брюнеткою. Все за класикою, навіть кліпи нудні й одноманітні.

– Може, телевізійникам варто поєднати кліпи та новини? – замислився вголос Віктор. – А що, гарна ідея. Ось, наприклад, в цьому кліпі дівчина співала б тому мужику про зростання цін, а він так гордо дивився би в бік, а там – карпатські дороги, які замело снігом. І всім весело, добре, ніби й новини розповіли, а негативного осаду у населення немає. В мені помер шоумен.

Ця думка трохи розвеселила Віктора, і він навіть знайшов в собі сили приготувати поїсти. Останні дні він погано харчувався, апетиту не було зовсім. Втім, нічого дивного. Під час стресу людина часто втрачає апетит, а від вигляду їжі може навіть знудити.

Під час легкого обіду, що складався з вівсяних пластівців та ковбаси, Віктор зрозумів, що без здібностей Спостерігача і необхідності встрявати в конфлікти, йому абсолютно нічим зайнятися. Ще майже два тижні відпустки, а що робити – невідомо.

«Хоча, хто сказав, що нема чим зайнятися? – осінило хлопця. – Книгу-то мені ніхто не забороняє читати. Та й цікаво, які ще вправи там будуть».

Це рішення остаточно змусило Віктора забути про смуток і відволіктися. Життя триває, і якщо ти нічого не можеш змінити, то просто прийми його удари з гідністю.

Швидко пообідавши, Віктор ліг на диван, зробив тихіше телевізор, і відкрив книгу з того місця, на якому закінчив. Вправи в цьому розділі були простими, на основі попередніх. Головна суть полягає в концентрації уваги, зосередженості на відчуттях і відключенні внутрішнього діалогу.

Після пережитих подій не так просто відключити думки, але саме це зараз і потрібно Віктору, щоб забути смерть Ліки. Сівши на підлогу, він закрив очі та виконав дихальну розминку. Дивно, але позбутися сторонніх думок виявилося простіше, ніж він думав. Яке ж щастя – почути внутрішню тишу, коли нічого не турбує, коли йде печаль, смуток, почуття провини.

– Правильно, ти повинен продовжувати, – почув Віктор дуже тихий, але досить виразний голос.

Хлопець відкрив очі, проте кімната залишалася такою, як і завжди. Він уже приготувався до того, що, як і раніше, вітальня зануриться в темряву, а перед ним з'явиться розпливчаста фігура. Але нічого подібного не сталося. Тоді звідки пролунав голос, якщо це не Образ?

– Хто це? – запитав Віктор, не сильно сподіваючись на відповідь.

– Поки рано, – відповів той самий голос. – Просто продовжуй практику, не зупиняйся. І ти зможеш помститися. Ми зможемо помститися.

– Помститися? – здивувався Віктор. – Кому?

Відповіді не було. Заінтригований, хлопець все ж продовжив вправи. Він відчув ту ж легкість, що і раніше, той же спокій, умиротворення. Тільки тепер час не прискорюється, взагалі нічого дивного не відбувається. Його практика стала схожою на звичайну медитацію, хіба що більш ефективну, ніж просто сидіння в позі лотоса з закритими очима.

«Що ж, – Віктор знизав плечима, – хоча б буде, чим зайнятися у відпустці».

Наступні декілька днів він активно вивчав книгу та сумлінно виконував всі описані вправи, причому робив це двічі на день, в обід і ввечері. Завдяки такому режиму, вдалося повністю прийти в себе, відновитися морально. Здавалося, всі ці ігри в Спостерігача, спілкування з Образом, смерть Ліки пішли з його життя. Ніби це було не з ним, а з кимось іншим, героєм якогось трилера. Правда, звична веселість і сарказм так і не повернулися, але Віктор не дуже нудьгував за цим. Він відчував, що в його житті почалася нова глава, але вже ввечері цього дня зрозумів, що помилився.