Глава 8

Глава 8

Наступні 3 дні Віктор ставав мимовільним учасником або свідком різних подій. Як правило, конфліктних, неприємних. На роботі, по дорозі до дому, навіть у спілкуванні з Лікою. Загострення пристрастей вирувало постійно. І все це хлопець вбирав, а потім передавав вечорами Образу. З кожним разом сумніви долали все більше, але ніякого виходу з даної ситуації Віктор не бачив. Хіба що сидіти вдома та нікуди не виходити. Але це неможливо.

Тренування він сумлінно продовжував. Тільки тепер уже не заради свого «хобі», якщо це можна так назвати. Він намагався знайти відповіді, зрозуміти, що можна зробити, і куди взагалі приведе його цей шлях. Але відповідей не було. Вправи йшли за вправами, а теоретичної інформації ставало все менше. Паралельно наступала якась апатія, Віктору не хотілося нічого, лише відпрацювати день, передати емоції Образу і лягти спати. Щоправда, сон тепер тривав 3-4 години. Хлопцеві почало здаватися, що в нього скоро дах поїде, причому від власних думок.

Однак, на щастя, чи на жаль, цей порядок був порушений. У четвер до Віктора на прийом потрапив клієнт, від якого просто тхнуло тугою. Літній чоловік, старий, скаржився на самотність, говорив, що сам зруйнував свою сім'ю, від нього пішла дружина, діти не хочуть з ним бачитися. Живе один в однокімнатній квартирі. На роботі друзів немає, з колегами складні відносини. А ще йому страшно. Страшно померти на самоті, в порожній квартирі, страшно, що його тіло знайдусь тільки через кілька днів (тижнів, місяців?) через противний запах, який почують сусіди.

Віктор сидів і слухав цю людину, відчуваючи неймовірний відчай, що йшов з відвідувача.

«Напевно, це дійсно страшно, – думав психолог, поки клієнт продовжував скаржитися на самотність. – Йому навіть поговорити ні з ким, ось і прийшов сюди. Йому соромно, ніяково, що психолог соціальної служби – єдиний, хто його ще слухає. Тепер я, здається, розумію цих бабусь і дідусів на ринку та в магазинах, які заводять розмови з продавцями. Хто ж їх ще слухати буде?».

– Я не знаю, що робити, просто не знаю, – підсумував старий, з надією дивлячись на психолога.

– Чому ж ви не можете налагодити відносини з дітьми? Гаразд, колишня дружина – то таке, але діти?

– Я... я не приділяв їм уваги... Розумієте, – зам'явся старий, – коли я їм був потрібен, я був... трохи зайнятий. І так вийшло, що вони росли без мене...

– Багато працювали?

– Ні, не зовсім. У мене були... Я зустрічався з деякими жінками. Коли з дружиною не дуже хороші відносини, шукаєш розради на стороні. І спочатку одна втіха, потім друга, третя...

Віктор ледве стримався, щоб не вилаятися. Значить, сам по коханкам бігав, а тепер ниє про самотність? «Ну, мужик, багато років тобі явно було не самотньо, що ж ти тепер хочеш?».

– Важке становище, – сказав Віктор вголос. – Але, можливо, діти зрозуміють, все ж таки ви батько?

«Що ти верзеш? – запитав сам у себе Віктор. – Що зрозуміють діти, яких виховувала лише мати, поки батько з коханками втішався? Навіть якби вони спробували зрозуміти, напевно мати вже давно налаштувала їх проти нього. Та й, судячи з його віку, вони вже дорослі, і якщо не хочуть його бачити, то безглуздо щось налагоджувати».

– Навряд чи, – похитав головою відвідувач.

– Що ви втрачаєте, якщо спробуєте?

Старий подивився психологу в очі, ніби намагався в них прочитати відповіді, побачити пораду. Віктор часто стикався з такими поглядами. Кожен другий клієнт дивиться на психолога, пильно і з німим запитанням, з надією. Відвідувачам здається, що в очах психолога вони знайдуть рішення всіх своїх проблем. Або хоча б розуміння. І, як їм здається, знаходять. Але насправді, це ілюзія. Психологу, тим більше, з соціальної служби просто все одно. Він відпрацьовує зміну, вислуховуючи однотипні скарги. І в його очах є тільки байдужість. Добре, якщо він вміє маскувати її, створити видимість співчуття. Але після кількох відвідувачів, коли цілий день наслухався таких скарг на важке життя, прикидатися чуйним і розуміючим стає складніше й складніше.

– Спасибі, що вислухали, – нарешті, промовив старий.

Він накинув стареньку курточку і тихо вийшов з кабінету, акуратно причинивши за собою двері.

– Треба подзвонити Анжеліці, – повільно проговорив Віктор сам до себе. – Може, й варто ходити на її вечірки, щоб не залишитися самотнім, як цей дід.

Додзвонитися до дівчини не вдалося. Вона не брала трубку, і Віктор, сидячи в улюбленому кріслі після ситної вечері, облишив спроби зв'язатися з Лікою. Остання їх розмова закінчилася черговим скандалом, в якому винним, як завжди, опинився, звичайно, Віктор. Знову він зробив щось не те, або, навпаки, не зробив.

«Гаразд, пора погодувати наш Образ, – подумав хлопець, сідаючи на підлогу для трансу. – Чергова страва сьогодні – «Туга зелена 10-річної витримки» під соусом «Смуток», подавати охолодженою».

Як він і припускав, Образ був задоволений. Ще б пак! Навіть такі люблять різноманітність, не всі ж їм злістю й страхами харчуватися. Насолодившись отриманим частуванням, фігура похвалила парубка, знову приємно дивуючись, як в того не виникають докори сумління.

Новий робочий день зустрів досить неприємним сюрпризом, який і зіграв в подальшому вирішальну роль.

– Привіт! – привіталася Марина, коли Віктор переступив поріг офісу.

– Салют! – кивнув хлопець, і зупинився. Вираз обличчя Марини йому не сподобався. – З чого така похмура? Помер хто?

– Так... Тільки що дзвонили з поліції, цікавилися...

– Розповідай, не тягни гуму.

– Твій вчорашній клієнт. Він наклав на себе руки, повісився. І залишив передсмертну записку. Що в ній – я не знаю, але поліція питала, чи звертався він до нас?

Тепер вже й у Віктора зіпсувався настрій. І зовсім не тому, що його клієнт, якого він бачив не більше години, наклав на себе руки. А тому, що він, психолог, навіть без своїх супер здібностей, міг передбачити це. Ось в даному випадку, він міг допомогти, міг запобігти. Тут вже не треба було нікого попереджати, виглядати божевільним в очах інших. Досить було поговорити з цим старим, вселити надію, врешті решт, просто виконати свою чортову роботу психолога! Але Віктор цього не зробив, йому вчора дійсно було наплювати на клієнта.