Глава 4

Глава 4

З самого ранку соціальна служба гула, як бджолиний вулик. По-перше, відразу кілька людей звернулося по психологічну допомогу. Начебто чекали середини тижня, щоб разом прийти, і тепер стирчати в коридорі, дочікуючись своєї черги. По-друге, виявилося, що в другій половині дня очікується перевірка з міськради, і потрібно підготувати всю документацію. Зрозуміло, що в такій обстановці всі були на взводі, в атмосфері відчувалася напруга.

Віктору вже доводилося стикатися з перевірками, але ніколи ще від колег не відчувалося такого роздратування. Навіть зазвичай розсудливий Антон поводився сьогодні метушливо, та й завжди усміхнена Марина була холодною, як Снігова королева. Віктора засмучувало ще й те, що сьогодні він не зміг піти на обід в улюблене кафе, всі повинні бути на місці – раптом перевіряючий нагряне раніше? Довелося обмежитися чаєм і пісочним печивом на спільній кухні.

– Ти все підготував? – суворо запитала Віктора Ганна, начальниця соціальної служби. – Не буде ніяких сюрпризів?

– Так, звичайно, – відповів Віктор, заварюючи дешевий (а іншого тут і не було) чай.

– Дивись мені! – відрізала Ганна, виходячи з кухні.

Хлопець провів її поглядом, мало не на фізичному рівні відчуваючи хвилювання і злість, які поширювались від начальниці.

«Завжди здавалася такою милою...», – подумав Віктор.

Його роздуми перервав Ігор, інспектор по сімейних справах. Непоказний, вічно похмурий і якийсь сумний, з млявими сірими очима, він займається неблагополучними родинами. Суть роботи зводилася в основному до відвідин квартир цих родин і відмов на численні прохання про фінансову допомогу. Кожен відвідувач Ігоря просив грошей, хто більше, хто менше, але всі обов'язково вважали, що соціальна служба повинна їм допомогти. Напевно, пропрацювавши 20 років на такій роботі, мимоволі станеш похмурим і сумним.

– День добрий, – глухим голосом без емоцій привітався Ігор.

– Здрастуйте, – відповів Віктор і вже зібрався повертатися в кабінет.

Не те, щоб він не любив Ігоря, ні. Просто вважав його нудним і передбачуваним. Навіть у свята інспектор не посміхався та не висловлював емоцій. Віктор не розумів, як можна так жити, бути схожим на робота. Звісно, дружби між ними бути не могло.

Однак у порога хлопець зупинився. Щось змінилося, він не міг зрозуміти що, але Ігор здався якимось іншим. Зовні все той же, все так же монотонно розгортає контейнер з обідом, повільно сідає за стіл... Але Віктору він зараз здався зовсім іншим – честолюбним, зарозумілим, неприємним. Не «сірою мишею», а досить яскравим персонажем. Хлопець глянув на Ігоря і зрозумів – той вважає себе кращим за інших, тим, хто повинен керувати всією службою. Під непоказною личиною ховається неймовірно амбіціозний тип.

«Тип» підняв очі на застиглого біля порогу Віктора й запитав:

– У вас до мене якась справа?

В цей раз голос здався різким, начальницьким. Віктор посміхнувся:

– Ні, ні, просто втома. Я піду.

Ігор кивнув. У цьому кивку виражалася не просто зневага. Саме так господарі відпускають лакеїв, коли ті виконали свою роботу (звичайно ж, найбруднішу) і більше не потрібні.

Зайшовши до себе в кабінет, Віктор сів за стіл і став повільно пити вже захололий чай. Його думки крутилися навколо Ганни та Ігоря. Що з ними сталося, чому вони сьогодні так проявляють себе, з такого несподіваного боку? А якщо вони завжди такими були, просто приховували це? Але тоді чому Віктор цього не помічав? Все це дуже дивно. Втім, в стані стресу всі відкривають свою саму неприємну сторону.

«Цікаво, а як там Марина?», – подумав Віктор. Відставивши холодний несмачний чай, він вийшов з кабінету і попрямував до стійки адміністраторки. Марина байдуже дивилася на монітор старого ноутбука, верхня кришка якого трималася на синій ізоляційній стрічці та «чесному слові». При появі хлопця, дівчина спочатку подивилася крижаним поглядом, потім з невеличкою теплотою.

– Ну й метушня сьогодні, так? – посміхнувся Віктор.

– Угу, – промимрила адміністраторка, продовжуючи витріщатися в монітор. – Тобі щось потрібно?

Вона запитала рівним голосом без жодної емоції. В інший час Віктор не звернув би на це уваги. Але цей день приносить суцільні відкриття. Інтонація Марини прозвучала як «Якщо тобі нічого не потрібно, то вали звідси». З іншого боку, тут не було неприязні, негативу. Було щось інше... Віктор спробував прислухатися до своїх відчуттів і раптом зрозумів – він подобається Марині. Вона відчуває до нього симпатію, але, знаючи, що у того є дівчина, намагається це ніяк не демонструвати. І зараз їй приємна його присутність, і в той же час, неприємна. Їй хочеться, щоб він фліртував з нею, залицявся. Але раз він цього не робить, якщо вона для нього просто колега, то нехай йде і не стоїть тут зі своєю посмішкою.

– Ні, нічого, – повільно, все ще приходячи в себе, відповів Віктор. – Сьогодні всі якісь дивні...

– Угу, дивні, – повторила Марина.

Віктор ще секунду подивився на дівчину й вирішив повернутися до себе, де буде можливість обміркувати ситуацію.

Але можливості у нього не виявилося. Буквально через 5 хвилин після того, як він зайшов до кабінету, приїхав перевіряючий, і весь штат соціальної служби прийшов в режим «бойової готовності». До кінця робочого дня.

Тільки по дорозі додому Віктор зміг повернутися до своїх роздумів. В голові була купа питань, але одне більш за все не давало спокою – чому він раніше не помічав в колегах те, що побачив сьогодні? Пропрацювати майже рік і тільки зараз побачити... Навіть не побачити, а відчути чи що... Віктор не міг сформулювати це. Властивість? Здатність? Прозріння, врешті решт?

«Чому сьогодні? – думав хлопець, без поспіху прямуючи додому темною вуличкою. – Що ж сталося, що могло вплинути?».

Раптово Віктора осінило. Настільки, що він навіть зупинився, і рідкісні перехожі здивовано дивилися на високого молодого чоловіка, який щось бурмотів собі під ніс.