Глава 3

Глава 3

Офіс соціальної служби цілком справедливо можна було б назвати царством суму. Якби не Марина, завжди весела й позитивна адміністраторка, яка зустрічає відвідувачів і направляє їх до потрібного психолога. Не маючи психологічної освіти, вона, тим не менш, непогано розбирається в людях. І завжди підбирає саме того консультанта, який може допомогти. Її посмішка, дружелюбність, готовність завжди підтримати жартом хоч якось скрашували тутешню атмосферу.

– Привіт! – посміхнувся Віктор, заходячи в прохолодне, сире приміщення.

– Доброго ранку, сеньйор Віктор! – привітно відповіла Марина, зробивши наголос в імені Віктора на другому складі. – А сьогодні вже холодно, зима підходить, так?

Марина сиділа в теплому светрі з високою горловиною та з накинутою на плечі курткою. У коридорі дійсно холодно, але обігрівач вмикати рано. Соціальна служба повинна економити на всьому, в тому числі й на електроенергії.

– Так, скоро Новий рік, – підтримав розмову хлопець. – Уже вирішила, де будеш святкувати?

– Як завжди, з моїм коханим хлопцем, – посміхнулася дівчина.

Віктор зібрався вже пройти в кабінет, коли щось його зупинило. Він сам ще не зрозумів, що, але з'явилося відчуття, що Марина збрехала. Не тільки в словах, а й у настрої. Вона посміхається, проте, Віктор чітко вловив, що це удаване. Дівчині морально погано, дуже погано. Причому якраз після його питання.

– Е-е, в тебе все добре? – пробурмотів хлопець, дивлячись на Марину.

– Звісно! – здивовано відповіла та. – Якщо не брати до уваги цю холодригу. А що, хочеш розім'ятися на мені, поки немає відвідувачів?

Сумніви Віктора повністю відпали. У неї дійсно щось трапилося. Вона бреше, але робить це так майстерно, що запідозрити фальш неможливо. Ось тільки чи варто докопуватися? Якщо вона не хоче говорити про те, що трапилося, значить, у неї є свої причини.

– Гарного дня, – посміхнувся Віктор і пішов до кабінету, вже розуміючи, що і йому доведеться працювати, сидячи у верхньому одязі.

Сьогодні пощастило, робочий день пройшов на диво спокійно. Лише парочка клієнтів, які прийшли просто, щоб потеревенити ні про що, трохи паперової тяганини, а в іншому психологи намагалися знайти собі розвагу.

Щоправда, ввечері, йдучи додому, Віктор став свідком однієї незрозумілої сцени. Проходячи повз стійку адміністраторки, він побачив, як Антоша намагається щось довести Марині. Та посміхалася, ввічливо відповідаючи на репліки психолога, але Віктор вловив, що дівчині вкрай неприємна ця розмова. Вона, як і вранці, намагається не показувати цього, і у неї чудово виходить. Неприязнь до Антоші Віктор вловив майже інтуїтивно, на рівні відчуттів. Підійшовши ближче, він прислухався до розмови.

– Я кажу тобі, – з переконанням віщав Антон, – потрібно бути м'якше зі своїм хлопцем. Якщо ти хочеш, щоб твої стосунки тривали довго...

– Думка експерта в стосунках? – не втримався від підколки Віктор. – Я теж хочу послухати. Особливо від людини, у якої відносин в принципі не було.

Антон повернувся до Віктора і з явним невдоволенням подивився тому в очі. Він не любив, коли хтось переривав його моралі, вважав, що всі повинні слухати їх, а ще краще – записувати. Але ніяк не перебивати.

– Я тут говорив нашій дорогій Марині, що треба знаходити підхід до хлопця, інакше вона може його втратити. Чи ви не згодні, колего?

– «Колега» не згоден, – відповів Віктор. – Він взагалі вважає, що Марина доросла людина та сама може розібратися в своєму особистому житті. А якщо ні, то вона може попрохати про допомогу. Але до цього давати їй якісь поради – порушення особистих кордонів. Що суперечить кодексу психологів.

«Ох і даремно я! – тільки й встиг подумати Віктор. – Зараз же пуститься в дискусію. Ну ладно, хоч до Марини чіплятися не буде».

І парубок не помилився. Антон тут же почав розповідати про кодекс психолога, як той формувався, які витоки він має та іншу нудну нісенітницю. Віктор навіть не намагався слухати, весело посміхаючись до адміністраторки, яка відчувала зараз глибоке полегшення. Вже збираючись залишити цю компанію і піти нарешті додому, Віктор подивився з усмішкою на Антошу і завмер.

Він пропрацював тут вже 10 місяців, і весь цей час знав про те, що його колега відчуває комплекс меншовартості через зовнішність і зріст. Але він навіть підозрювати не міг, що чванливий, зарозумілий Антоша йому заздрить. Йому, Віктору, якого, здавалося б, не поважав, як фахівця, і вважав негідним посади психолога! І тільки зараз Віктор помітив цю заздрість. Заздрість з приводу зовнішності, легкого характеру, привітності, вмінню знаходити спільну мову майже з усіма та викликати симпатію у людей.

Віктора настільки вразило це відкриття, що він, вперше за весь час роботи, дослухав промову Антоші до кінця. Втім, Антоша й сам здивувався, а тому співчутливо запитав:

– Ти якийсь дивний. Часом, не застудився?

– Пффф! – пирхнув Віктор і вийшов на вулицю.

Всю дорогу додому, він, не перестаючи, думав про ці дві розмови. Першу з Мариною, другу з Антоном. Ще вчора він би навіть нічого не помітив, але сьогодні... Неначебто він читав їхні думки... Ні, не так... Не думки. А що ж тоді? Почуття? Емоції? Схоже, що так, емоції. Чому він раніше цього не міг? Може, це й є той самий досвід, який приходить з часом? Від цих питань розболілася голова, і хлопець вирішив поміркувати над більш прозаїчними речами – як помиритися з Лікою, що приготувати на вечерю, і куди піти в найближчі вихідні.

З цього списку вдалося реалізувати тільки вечерю. Ліка не відповідала на дзвінки, а повідомлення в месенджері залишилися непрочитаними. Плани на вихідні неможливо складати, поки не вирішиться питання з Лікою, адже, зазвичай вони разом кудись ходили.

Після ситної вечері, що складалася з запеченої з овочами риби, салату зі свіжих овочів і тонкого вірменського лаваша, Віктор сів у крісло та ввімкнув серіал на планшеті. Подивившись кілька хвилин, хлопець згадав, що вчора заснув за книгою.