Глава 1

Частина 1

Глава 1

– Вікторе, здається, твій клієнт, – весело прощебетала Марина, адміністраторка Соціальної служби допомоги населенню.

– Клич, – відгукнувся парубок, що сидів за столом, і з нудьгуючим виглядом вивчав останній випуск журналу «Психологія для всіх. Допоможи собі сам».

У досить обшарпаний кабінет, зі стомленим від життя ремонтом, увійшов середніх років чоловік. По тому, як він нервово озирається, відразу можна сказати, що у відвідувача проблеми. Втім, сюди й приходили з проблемами. Правда, йшли звідси теж з ними.

– Мені... до вас? – невпевнено запитав чоловік.

– Напевно, – байдуже знизав плечима Віктор.

«Психолог повинен бути привітним, всім своїм виглядом виражати участь і турботу», – згадався Віктору витяг з інструкції. Ага зараз! Участь і турбота... Розкажіть це новачкам, а ось ми знаємо, що всім, абсолютно всім наплювати на людей та їхні проблеми. Тим більше, якщо ти проводиш безкоштовні консультації, отримуючи мінімальну зарплатню. Тут впору проявити участь і турботу по відношенню до себе, і звалити з цієї діри в якусь велику компанію.

Поки Віктор розмірковував над зміною роботи, відвідувач вже присів на стілець і так само невпевнено дивився на психолога. Здавалося, він взагалі не розуміє, навіщо прийшов.

– Як вас звати? – поцікавився Віктор.

«Ніколи, ніколи не питай відразу клієнта про те, що його турбує!», – ще один витяг з інструкції. Тепер Віктор розумів, чому не можна цього робити. Адже клієнт раптом візьме і викладе все, що його турбує. А психологу це вислуховувати. 2 години змарнілого часу.

– Ем... Семен... Семен Сергійович, – назвавши ім'я та по батькові, чоловік на кілька секунд ніби повернув упевненість. Гарний початок, нічого ще не зробили, а невпевненість вже побороли. Всі психологи циніки.

– Семен Сергійович, – додав нотку участі Віктор, – ви добре спите?

Раптово обличчя чоловіка скам'яніло. Він подивився на психолога вже не зацькованим неспокійним поглядом, а несподівано чіпким, ніби намагався проникнути в душу співрозмовника, зрозуміти, що у того на думці.

– Це ви до чого? – нарешті вимовив Семен Сергійович. – Що ви знаєте?

«Здається, я потрапив в десятку, – подумав Віктор. – У нього явно проблеми зі сном. Тривожність, страх. Причина безсоння або наслідок? А це ж звичайне питання психолога, на абстрактну тему, просто щоб делікатно розговорити клієнта».

– Виглядаєте втомленим, – пояснив психолог. – Або погано спите, або працюєте ночами…

Така відповідь заспокоїла відвідувача, і він знову став невпевненим, пару раз озирнувся назад, перевіряючи двері. Здається, ознаки параної, але поки не варто поспішати з висновками.

– Так що? Безсоння?

– Так... в якійсь мірі, – туманно відповів Семен Сергійович, і тепер блукаючим поглядом оглядав кабінет.

Без огиди, навіть з долею цікавості. Явно у мужика прості смаки. Віктор, коли йому показали робоче місце, хотів тут же забрати заяву на працевлаштування, настільки привела у відчай обстановка. Пожовклі від сонця шпалери, стара гардина на кривому карнизі, шкільна парта, що гордо виконує функцію столу психолога, два жорстких незручних стільця і ​​шафа, загартована часом, нудьгою і безнадією.

– Осінь, мало сонця, авітаміноз, – вирішив трохи зупинитися на цій темі Віктор. – До речі, хочу попередити, що таблетки від безсоння ми не виписуємо, це тільки лікар може.

– А? Що? – відволікся від своїх думок Семен Сергійович. – Та ні, мені снодійне не потрібне.

І знову вивчення обстановки. Дивно. Зазвичай клієнти, навпаки, ніяк не могли наговоритися, а цей... Віктор взяв маркер і на журналі під назвою «Психологія для всіх. Допоможи собі сам» зробив акуратний допис «Якщо зможеш». Відвідувач як і раніше мовчав.

Психолог спробував простежити за поглядом відвідувача. Вікно, двері, шафа, знову двері, підлога, вікно. Незрозуміло, чи то цей Семен та ще й Сергійович розглядає кабінет, як нове місце проживання, чи то хоче у вікно вистрибнути, і боїться, що його будуть зупиняти. Цікаво, хто?

– Семен Сергійович, що ж привело вас до мене? – порушив тишу психолог, якому це все вже почало набридати.

Відвідувач подивився на Віктора та повільно вимовив:

– Книга.

– Книга?

– Так, книга.

І знову мовчання.

– Триллер? – не витримав Віктор і вирішив пожартувати.

«Як не професійно», – знущально простягнула совість.

Але, схоже, жарт подіяв. Відвідувач спокійно піднявся, ще раз обвів поглядом кабінет і попрямував до дверей. Однак раптово зупинився на порозі й озирнувся на психолога. Тепер погляд вивчаючий, серйозний. Здавалося б, чоловік намагається зрозуміти, чи можна довіряти цьому хлопцю, що сидить за столом і гортає журнал. Цілу хвилину психолог і клієнт дивилися один на одного, один з байдужістю, інший з сумнівами. Потім Семен Сергійович рішуче повернувся до стільця та ​​сів, нахилившись ближче до співрозмовника.

– Слухай, хлопець, – твердим голосом промовив він. – Я розумію, що ти зараз порадиш мені якогось мозгоправа, психіатра, або не знаю, які у вас ще тут вузькі та широкі фахівці, але те, що я скажу, то правда. Чуєш мене? Я не поїхав кукухою, я нормальна розсудлива людина, мені вже 40, у мене є робота, сім'я, я вмію думати, але те, що зі мною почало відбуватися... Я не знаю, як це пояснити. Це дурниця якась, маячня. Але це дійсно відбувається.

– Розкажіть, я спробую вам допомогти..., – злегка сторопів психолог.

– Залиш ці шаблонні фрази, я не ідіот! – відмахнувся відвідувач. – Слухай. Кілька місяців тому я був в Індії, відпочивали з дружиною. Вона любить всі ці ашрами, медитації, гуру та іншу херню. Я в цьому ні чорта не тямлю. Та це й неважливо. Мені там попалася книга, вона на цій... як її… мова, сан... сант... тьху ти, забувся!

– Санскрит?

– Точно! Навигадують же. Коротше кажучи, я цю книгу взяв із собою, як сувенір чи що. Повернулися сюди, я показав її одному знайомому бібліотекарю, він на цих справах розуміється. Він же мені книгу й переклав, у нього спеціальна програма, з різних мов перекладає. Дав в роздруківці. Я почав читати. Це було 2 тижні тому. Читав потроху, вечорами. А потім…