25

Він дивився на мене так пильно, що серце стискалося. Його очі були червоні, немов у них згоріло небо після бурі. Я розплакалася — гаряче, рвучко, так, що не могла спинитись. Сльози текли безконтрольно, наче розбите джерело, і навіть Костя не знайшов у собі сили мене заспокоїти. Він лише взявся руками за голову, опустився на коліна і залишався так хвилин п’ять. Жодного слова. Жодного докору чи пояснення. Тиша, в якій боліло все.
Коли нарешті заспокоїлася, я чекала, що він скаже. Костя підняв голову, і я побачила сльозу на його щоці. Її блиск був гостріший за ніж — боляче нам обом. Я чекала, що він скаже: «Йдемо додому», але замість цього прозвучало:
— Гаразд. Оскільки ми тут… давай проведемо цей вечір так, як ніколи. Ми можемо або хлюпати носами, або танцювати, сміятися й робити цей останній наш вечір парою незабутнім.
Я застигла, не розуміючи, чи це справді він сказав, чи мені здалося. А потім вирішила — відриватися на повну. І ніколи не пошкодувала.
Того вечора ми танцювали так, наче завтра не настане. Світло, музика, рухи — усе змішалося в один шалений калейдоскоп. Я відчувала себе королевою поруч із ним. Ми сміялися до болю в щоках, а коли повернулися додому, обійнялися — востаннє, як пара.
Ви можете подумати, що таке неможливо. Але прекрасне кохання народжується саме тоді, коли двоє щиро цього хочуть. Ми ще бачилися потім. Розрив — це не рубильник, який вимикаєш за одну мить. Потрібна адаптація. Ми зустрічалися все рідше й рідше, поки я не зустріла хлопця, який став моїм чоловіком. А Костя через пів року поїхав у іншу країну.
Наші мрії й плани… частина з них збулася. Я не знаю, як у нього, але я залишилася з ідеальними пазлами пам’яті про нашу маленьку сім’ю. І саме завдяки тій щасливій юності я вже понад десять років відчуваю спокій і вдячність. Ми обоє змінилися — я точно. Ми шукали поваги у всьому, і я її отримала. Я здобула безцінний досвід, який сформував мене та мій світогляд.
У найважливіший період життя, коли дозволено робити всі помилки світу, ми обрали ділитися прекрасним. Можливо, колись я напишу це ще більш красиво. Але я не письменниця. Цей спогад просто хотів вирватися з голови, щоб хтось прочитав, посміхнувся, а потім забув. Для мене ж це — частинка серця на папері.
Чи дам я колись Кості це прочитати? Може. Колись, коли настане правильний час.
Живіть зараз. Насолоджуйтеся моментами. Створюйте завтра з того, що відчуваєте сьогодні.