24

– У тебе є план стосовно свого майбутнього? – сидячи у парку, питаю я, трохи удаючи серйозність.
– Є. Там навіть список. – сміється і грається з моєю долонею.
– А у тебе? –
– У мене теж. Хочеш, розкажу? – пропоную.
– Так. Цікаво. – він.
– Ну… я хочу сім’ю в двадцять один. Працювати вчителькою. Жити на місці, мати свій будинок. Відкрити бізнес. І раз на рік побачити якусь країну. Там ще дещо є, але вони особисті. – я.
– Тепер ти. –
– Я сім’ю хочу в двадцять п’ять. Закінчити навчання, поїхати закордоном. Заробити грошей, щоб купити тобі дім… чи збудувати. – сміється він.
– А мені що робити, коли тобі буде двадцять п’ять? Мені ж теж тоді так само буде!? – жартую, але всередині трохи коле.
– Почекаєш. – він, ніби це найпростіша річ.
– Чесно, мої батьки тепер закордоном і запитали, чи я не хочу з ними. Але я відповів, що ще ні. Я не можу тебе саму залишити тут. – його обличчя показувало, як сильно він хоче поїхати, але через мене відмовився.
Я мала б зрадіти. Рідко хтось так через когось відкладає свою мрію. Але мені чомусь стало сумно. І не дарма… Ми цілий рік були найкращою парою за всіма пунктами. Але останніми місяцями літа ми ніби виросли із цього. Нам хотілося йти далі, і обставини змінилися. Я мала провести практику в селі, а дві зимові місяці – побути вдома. В останній рік навчання я хотіла з двома зайцями впоратися: і фундамент сім’ї скласти, і червоний диплом отримати.
У нас почалися конфузії стосовно планів. Костя хотів ще жити для себе. Я не намагалась його вмовляти, розуміла… але фраза «залишився через тебе» душила. Ми почали говорити про розрив. Домовились: коли прийде час, це буде нормально. Але ніхто не робив перший крок. Ми стали більше друзями, ніж закоханими. Рутини й досягнення стерли відчуття горіння, але дружба тримала нас міцно. Ми повернулися туди, звідки почали. І ніби це нормально — життя не змінилося. Ми проводили час разом, думали, мріяли, відчували тепло одне одного, але той сплеск в очах зник. Ми або виросли, або втомились.
Кожен день – розмова про майбутнє. Яке воно? Якою буде сім’я? Які відносини? Ніби ми будуємо все разом, складаємо частинки пазлу… Але нас двох у тому пазлі наче й не було. «Колись. З кимось. Якщо будемо разом. Якщо зустрінемось знову.» Ці фрази звучали все частіше.
Батьки тиснули: «Які у вас плани?» Наче ми, вісімнадцятирічні, мали знати відповіді на всі питання світу. І тоді я зрозуміла: треба вирішити й зробити крок. Костя ж не хотів робити мені боляче.
– Давай підемо на дискотеку! Не в тебе в селі, а в сусідньому. – пропоную я.
– Нам потрібно поговорити. –
– Так, звичайно. Тільки треба мені все продумати. Бо там, знаєш, можна й кулаків отримати, дізнавшись з якого ми села. Я все організую і скажу, чи вийде. – пояснив він.
Він зрозумів, що мій настрій і слова не такі, як завжди, тому не наполягав. Ми вже в бусі. Костя за кермом дивиться на мене, а я втупилась уперед і думаю, як почати. У його очах біль — бо бачить у моїх те саме.
На місці він просить свого друга, музиканта, піти самому – у того там всі знайомі, це була наша перепустка. Я скуйовджуюся в кріслі, сльози капають, але я не плачу.
– Дивись на мене, – лагідно просить він. – Скажи, що тебе турбує?
– Нам треба розійтись, – говорю прямо. – Час настав. На мене всі давлять. Я сама не впевнена, де ми перебуваємо. Наші плани різні, ми не йдемо в одному кроці. Я вийду на практику, не можу обіцяти, що не знайду когось. А ти сам знаєш — у місті буде спокуса, буде вільний час, захочеш більше свободи. Не буду повторювати, що ми вже говорили тисячу разів.