23

Ми завжди були разом. Навіть у найхолоднішій маршрутці, коли за вікном темніло раніше, ніж закінчувалися наші заняття, ми гріли одне одного — простим дотиком рук, поглядом, сміхом, що розганяв втому. Я засинала на його колінах після довгого дня, відчуваючи, як світ навколо повільно стихає. Він прикривав долонею сонце, щоб мені було легше відпочити, наче захищав мене від усього, що могло б турбувати.
Він приносив мені тарілку простої гречки, коли я пізно виходила з коледжу, голодна до болю голови, і ця скромна турбота гріла більше, ніж будь-який розкішний обід. У парку, коли пташка раптом вирішила «пожартувати» з моєю курткою, я застигла від незручності. Він спершу сміявся — щиро, голосно, так, що й мені стало смішно, — а потім побіг через кілька магазинів, щоб знайти серветки. І захворів після того. Але навіть тоді він жартував, щоб я не відчувала провини.
Ми їли торт руками під холодне небо на задньому подвір’ї гуртожитку, і морозні вечори здавалися найсолодшими на світі. Ми з’їжджали з гірок, мов безтурботні діти, і організовували побачення для друзів, які зрештою перетворювалися на кумедні провали. Ми святкували День Святого Валентина дешевими цукерками й гарячою піцою, але тоді це здавалося найкращим святом у світі.
Ми ходили до театру й кіно, і кожен фільм чи вистава залишалися між нами, як спільна маленька таємниця. Коли нам виповнилося по вісімнадцять, світ став ширшим: тепер він міг сісти за кермо, і ми вирушали на природу, слухаючи музику з відчинених вікон і сміючись без причини. Він навіть приходив до мене бусом — просто тому, що йому хотілося бути поруч.
Ми гуляли парками майже щодня, крім тих днів, коли вирушали додому. Уявіть усе це: сміх у холодних маршрутках, теплі руки, дрібні турботи, безумні витівки, запах свіжої гречки й смак дешевого торта під зоряним небом. Хіба це не найкраще, що могло статися з юністю — коли кохання ще таке щире, просте й безумовне?