21

У нас виробилась справжня рутина: зустрічі зранку, пари, прогулянка, підготовка до навчання, вечірня рефлексія дня. Ідеальний студентський день — саме так і вигляло моє життя. Ніхто мене не відволікав, продуктивність трималась на рівні, а головне — було з ким поділитися цими дрібними радощами.
Так минув і мій день народження: ми з Костею відсвяткували його у гуртожитку, без пафосу, зате по-домашньому тепло. Минуло майже три місяці, і ми досі трималися графіка. Адаптація студентів завершилася — з першокурсників ми перетворилися на «дорослих». Нам обом виповнилося 18.
Але не думайте, що все це переросло у щось… серйозніше, там інтим тощо. Ні. Я — принципова. Тримала оборону. Костя, звісно, хотів більшого, але не тиснув. Це я цінувала найбільше: повага була фундаментом наших відносин. Не любов і не дружба, а саме повага — ми вирішили так ще на початку спільного студентства. 
Ми ділилися історіями про флірт і залицяння інших. Звучало це дивно: ніби ми пара, але водночас друзі. Це було… феноменально. Ми пишалися за сформовані стосунки. Наші стосунки — не тягар, а радість. За весь час жодної сварки. Це успіх чи провал? Вирішуйте самі.
І ось настав День студента. Я прийшла підтримати дівчину з кодеджу, яка виграла конкурс, а Костя —  теж свою . Ми сіли поруч і весь концерт гаряче сперечалися, чий номінант переможе. Я переконувала, що перемога буде за моєю учасницею, а він стояв на своєму. У підсумку Костя мав рацію — його номінантка таки виграла.
Коли ми підіймалися на сцену привітати переможців, я помітила: Костя почервонів, і вона — теж. Між ними явно пробігла іскра. Я вже хотіла пожартувати, але вирішила зачекати, поки вийдемо з натовпу.
— Розкажи, чого ти раптом як рак почервонів? — сміюся, озираючись на нього.
— Та нічого такого не було! — він знову червоніє.
— Вона тобі сподобалась? — не відстаю я.
— Трохи… Я її бачив у коридорі й якось підморгнув. А зараз стало ніяково: вона ж дівчина мого друга, виявляється.
— А познайомитися ближче хотів? — не вгамовуюсь.
— Може й так. Але я б тобі перше сказав. Давай домовимось: якщо щось подібне станеться, одразу попереджаємо одне одного. — мудро запропонував він.
— Гаразд. Нове правило у нашій колекції! — сміюся я.
І в той момент я раптом зрозуміла: чому я не ревную? Чому не реагую як «звичайна дівчина» — з емоціями, образами чи сценами? Мені було спокійно. Йому теж. Ми були дивні… і це було наше.