19

Минув рік від тієї миті, як наші шляхи перетнулися. То був кінець весни — ніжної, мов подих, і початок літньої метушні, сповненої дзвінкого сміху й сонячного світла. У мене — іспити за іспитами, безкінечні, мов хвилі, а в Кості — клопоти й солодке передчуття випускного. Ми обоє були скувані обов’язками, завданнями, дедлайнами. Я поповнила свою книжкову полицю новими, пахучими друкарською фарбою томами, а він — свій гардероб бездоганним костюмом кольору нічного неба. Та головне, ми обидва поповнили наше літо теплими вечорами, зітканими з романтики та шелесту трав.
Костя приїздив до мене на маленькому мопеді, що дзижчав, мов бджола , бо пішки довелося б долати нескінченні дві години дороги. Зате ми сиділи ті ж дві години на високому пагорбі, звідки відкривався вид на половину села, й пригорталися одне до одного, немов світ довкола зупинявся. Ті вечори були теплі, немов літні зорі, і такими залишилися у моїй пам’яті. Та літо, як завжди, збігло надто швидко.
— Ти вже вирішив, що робитимеш із вересня? — запитала я, граючись травинкою.
— Не знаю, може знайду підробіток, зароблю грошей і куплю собі маленьку машину, — відповів він, мружачись від сонця.
— А не думав вступити кудись? — несміливо підштовхнула я.
— Ні… не думав. Міг би, але не знаю, куди, — невпевнено кинув він.
— Може юристом? У тебе така ділова манера, голос впевнений і чіткий, іноді твій тембр може навіть трохи залякати, — я засміялася.
— А знання? Чи дотягну? Я ж школу так собі відвідував. Керівник класу іноді навіть заходив за мною вранці — от невдача, що живу так близько до школи, — він розсміявся.
— Ну, я просто подумала… будеш студентом, вільним, бачитимемось частіше, — я сказала це тихо, ніби боялася розвіяти мрію.
— Я не проти. Але вчитись мені буде лінь… Та дякую, що віриш у мене, — відповів він.
Ця розмова залишилася без продовження, хоча потім ми не раз уявляли, яким він буде студентом. Я навіть намагалася підштовхнути його до підготовки. Лише за два тижні до початку навчання, коли вступні іспити майже скінчилися, він зненацька сказав:
— Слухай, мала. Я заліз в останній вагон.
— Який ще вагон? — здивувалася я.
— Вітай мене, я — студент. Юридичний напрям. — Його сміх був дзвінким і щасливим.
Я заніміла. Спершу не могла навіть зрадіти вголос, бо всередині вибухнула буря радості.
— Ти серйозно? Тобто ми будемо разом у місті? — запитала я нарешті, не приховуючи щастя.
— Так. Багато обіймів, поцілунків і прогулянок. А ще твоя підтримка, бо мені буде важко, — лагідно мовив він.
— Звичайно. Я тебе надихатиму, — посміхнулася я.
Я чекала першого дня навчання, як дитина — свята. Колись бігла в коледж лише за знанням і друзями, тепер там було ще й кохання — моя найсолодша привілегія. Кажуть, закохану людину видно здалеку — того ранку я світилася так, що навіть сонце здавалося тьмянішим.
Його коледж був зовсім поруч, і він жив неподалік. Тож того першого ранку ми зустрілися на кілька хвилин на перехресті наших доріг. Один поцілунок — і він став нашою тихою звичкою, яку повторили потім ще сотні разів. Якщо хтось із нас спізнювався, інший чекав, а потім ми обоє бігли на пари, сміючись і задихаючись.
Його перший день у коледжі був сповнений щастям. Очі Кості сяяли так, як мої — два роки тому. Ввечері ми зустрілися в парку, щоб відсвяткувати. Я переодяглася у легку сукню, що ніжно підкреслювала мою фігуру, а він, прямо з пар, прийшов у своєму костюмі — виглядав неймовірно дорослим і привабливим. Ми могли б піти до кав’ярні, але обрали веселу програму: колесо огляду, морозиво, і його сильні руки, на яких він ніс мене, бо я необачно взула високі підбори.
Дорога до мого гуртожитку, яка була ще не раз  свідком наших зустрічей, здавалася нескінченою. І все тільки починалося — але вже зовсім по-іншому.