17

Ми вже встигли взимку побитися сніжками, падати в замет і сміятися так голосно, що аж собаки в дворі гавкали. У березні слухали, як прокидається природа: пташиний хор, перші паростки, свіже повітря, що пахло мокрою землею. А в квітні — свята. Весна в повному розквіті, коли все дихає новим.
Нам сімнадцять. Ми юні. І ми вдавали, що свобода — це головне. Але ця «пауза» між нами з’явилася не від нудьги, а від батьків.
Я й гадки не мала, що вони захочуть познайомитися з Костею. Для мене це звучало як вирок: хлопець заходить у хату — через рік весілля. Я панікувала, уявляла весільні рушники й торт, хоча мені ще навіть до випускного далеко.
Костя ж не морочив собі голову. Він спокійно усміхався, ніби нічого не трапилося. А я… я всім розказала.
— Слухай, у тебе великі плани на Пасху? — почала я розмову з надією.
— Доволі величезні, — його сміх лунав легко, як дзвінкий дзвін.
— А як щодо паузи? — випалила я.
— Якої? — здивувався він. — Хіба вона нам потрібна?
— У нас же традиція, — нагадала я. — На великі свята ми у вільному плаванні.
— Добре, — посерйознішав він, але одразу підморгнув. — Тільки кілька днів. Без перебору.
— Домовилися.
Я заспокоїла батьків байкою, що ми посварилися. Вони образилися, але відстали. Я думала: план спрацював.
Свята розгорнулися, як завжди.
Перший день — гості.
Другий — природа.
Третій — качелі в лісі.
Ми з Мариною, моєю двоюрідною сестрою, вирішили піти вдень, коли менше людей. Сонце лилося крізь дерева золотими плямами, у повітрі пахло димом від чиїхось шашликів. Я каталася, кружляла, волосся розвіювалося, а Марина сиділа осторонь, весь час у телефоні.
— Тільки не ображайся на мене, — сказала вона, і в її усмішці було щось змовницьке.
— За що? — підняла я брови.
Відповідь не прозвучала. Замість цього десь у глибині лісової дороги заревів мотор, а через кілька секунд з’явилася машина з гучною музикою. Я закотила очі: «Ну все, Марина затягла мене на чиєсь побачення».
Але коли дверцята відчинилися й з авто вийшов він, я завмерла.
Костя.
Його хода, усмішка, навіть те, як він поправив куртку — я впізнала все. І зрозуміла: наш «договір» можна викинути на смітник.
Він не сказав ні слова, просто потягнув мене на качелю. Ми розгойдалися так високо, що вітер свистів у вухах. І, звісно, впали — прямісінько в найбільшу калюжу.
Я розсміялася, підняла жменьку грязюки й жбурнула йому в груди. Він відповів миттєво — теплий, мокрий шматок приземлився мені на щоку. Ми почали боротися, валялися в землі, як діти, хапали одне одного, сміялися так голосно, що ліс луною віддавав.
Мені здавалося, що серце вирветься з грудей — не від бігу, а від щастя. І саме тоді, коли я націлилася кинути в нього ще один шматок грязюки, він перехопив мої руки. Його пальці були теплі, міцні, обляпані тим самим брудом. Він різко притягнув мене ближче.
Я відчула запах весни — вологу траву, дим від шашликів, аромат його парфуму, змішаний із землею. І тоді він поцілував мене.
Цей поцілунок був не обережним, не дитячим. Він був живим, гарячим, як перший ковток гарячого чаю після довгого морозного дня. Пристрасний, трохи незграбний через наше сміхотливе дихання, але такий справжній, що світ довкола розчинився. Лише ми й цей момент.
Коли ми відсторонилися, обоє ще задихалися від сміху й поцілунку водночас.
— Ну, ти й акторка, — сказав Костя, стираючи бруд з мого носа. — Стільки наговорила про «паузу».
— А ти — порушник угод, — пирхнула я, але усмішка зрадницьки не сходила з обличчя.
— То що, знову разом? — підняв він брови.
— Здається, так, — прошепотіла я. — Але на Пасху… ніяких пауз!