16

— Знаєш, — починає Костя з серйозним голосом — може нам варто встановити правила для наших стосунків?

— О, чудова ідея! — я аж засяяла. — Я обожнюю правила. Вони як дорожні знаки: не дають збитися з маршруту.

— Ну добре, хто починає?

— Я, звісно. — роблю драматичну паузу. — Якщо я образилась, ти можеш дзвонити мені тільки наступного дня. А в день образи — прошу не турбувати.

— Ага, знаю, знаю, — сміється він. — Тоді й моє правило: поки ти на навчанні, я можу гуляти з хлопцями. І навіть на дискотеку піти.

— Без проблем! — кажу з ангельською усмішкою. — А я тоді проводжу час зі своїми друзями-музикантами.

— Стоп. Якими ще друзями? — в голосі Кості вже гримить бас.

— Та звичайні! Хлопці з гуртожитку. Заходять іноді: пограти на гітарі, поспівати, поїсти. В мій день народження взагалі танцювали.

— Танцювали? — його око сіпнулося думаю. — Тільки дружба?

— Ну, поки що. — невинно кліпаю очима. — Але ти ж мені не бреши. Я знаю: якщо ти йдеш на дискотеку, все одно хочеш потанцювати з кимось.

— Та ну! — бурмоче він, але я бачу, що зачепила.

— Знаєш що, — кажу з хитрою усмішкою, — давай завтра експеримент. - Може, ти просто підеш зі мною?

- Ти на навчанні, та і я не хочу офішувати нічого про нас. - спокійним голос говорить він. 

— О, тобто я ще не достатньо "дівчина  пара " для твоїх друзів? — роблю ображене обличчя.

— Ні, я просто… ще замолодий, хочу трохи погуляти.

— Ага, зрозуміло. Тоді моє нове правило: через кілька місяців, якщо треба, робимо "перерву". І під час неї можна знайомитися з іншими.

— Ну… цікаво. Але не зараз. Зараз ти мені потрібна. — каже так, ніби купує серце на розпродажі.


---

Неділя.
Я сиджу в гуртожитку , читаю романи й почуваюсь мудрою як 90-річна бабуся. Раптом дзеленчить телефон:

— Я побився, — з хрипом повідомляє Костя.

— З ким?

— Неважливо. Хлопець відключився. Я тут медсестру з себе зображаю.

— Ну добре, — кажу спокійно, як Будда. — Тільки більше не встрявай у таке.

— Я вже перелякався! — бідкається він. — Завтра подзвоню.

Я кладу слухавку й дивуюсь власній реакції: ніякої паніки. Може, я нарешті доросла? Або просто дурнушка-закохана?


---

Наступного дня.
— Хотів попередити, — дзвонить він ні світ ні зоря, — вчора я на дискотеці потанцював кілька повільних. І… ну… обійми там були.

— Знаю тебе, як свої пальці. Я цього й очікувала, — відповідаю, позіхаючи. — Іди спати, герой медлячків.

— Я тебе ще більше люблю за твоє розуміння!

— Все, йди, — сміюся й кидаю слухавку.

А потім ловлю себе на думці: я ж зовсім не ревную. Це що — просвітлення? Чи симптоми "безнадійно закоханої дурепи?