15

Осінь. Це наш місяць.
Ми дорослішаємо на рік, майже синхронно. Між нами різниця всього в один день. Я завжди жартувала, що в пологовому будинку точно давала йому стусанів через ковдрочку. Уявіть, я могла спати біля нього ще з пелюшок! Така собі кармічна іронія. Нас завжди смішила ця тема — ніби коло долі замкнулось, і ми від початку були вплетені одне в одного.

– Я відчув, що тебе знаю, – тихо сміється Костя, нахиляючись ближче.
– І я теж так думала… запах знайомий, – киваю, теж усміхаюсь.
– Думаєш, не змінився? У дітей, здається, запах інакший. – Він удає з себе науковця, дивиться хитро.
– Ні, тоді теж пахнув саме так, – вперто заперечую.
– Тіло людини має власний аромат. Він або приваблює, або відштовхує. Мені твій подобається. – Його голос звучить серйозно, і це зовсім не схоже на жарт. – Мабуть, так і має бути.

Я роблю вигляд, що спокійна, хоча всередині все кудись летить. Ну як реагувати на фразу: «Мені подобається твій запах»? Це звучить так інтимно, ніби він щойно заглянув у саму мою душу. І головне – мені теж подобається його запах. Наче в нього є якесь чарівне мило з ноткою сонця й осені. Скільки разів він мене обіймав, стільки разів я вдихала це тепло й просто тонула в ньому. А це, виявляється, не мило, а його справжні феромони.

– Слухай, завтра побачимось, – усміхається Костя. – Твій день народження, треба відсвяткувати.
– Звичайно. А післязавтра твій. Святкуємо разом. Є одна кафешка – «Час поїсти». Там смачно і бюджетно. Якраз наш формат. – підморгую.

Ми попрощалися, і я відразу заснула. Завтра на мене чекає важкий, але прекрасний день. День народження ніколи не буває легким – від самого ранку навколо суцільна увага. Дівчата мене привітали, викладачі подарували дрібнички, і я ходила коридорами, мов маленька зірка. Хіба це не прекрасно – коли тебе всі люблять?

Але я чекала лише на нього. Купила для Кості подарунок – статую янголятка, ніби символ нашої дивної історії, і ще одну дрібницю, що мала його розсмішити.

І ось він – сидить у центрі парку з букетом у руках. На його думку, це були ромашки. Насправді – величезні білі жоржини, ніжні й розкішні. Але яка різниця? Важливо лише те, що він стоїть і чекає на мене, смішно ховаючи квіти за спину. А поруч із ним – плюшевий ведмедик, коричневий, м’який і безсоромно милий.

І в цю мить я подумала: може, ми й справді знайомі ще з пелюшок. Бо все, що відбувалося між нами зараз, здавалося таким природним, наче давно написаним у нашій спільній історії.