14

Літо минуло, як мить. Тепле, довге, наповнене розмовами — щовечора ми говорили по телефону, мов за графіком. Слово за словом, думка за думкою — вже як ритуал. Ми були друзями, щиро й просто, хоча між рядків прослизали натяки. На щось більше. Але телефоном — це одне. Уживу — зовсім інше.

Я вже другокурсниця, він — одинадцятикласник. Між нами — не тільки кілометри, а й обставини, які вперто заважали зустрічі. Мені й цього вистачало. Я ніколи не мала «хлопця», тому навіть не уявляла, що таке — бути з кимось поруч. Фізично. Постійно.

А от Костя — інша історія. Він мав мету. Поцілунок. Перший. Його наполегливість була майже героїчною — і от якось він повідомив, що після занять у автошколі заїде до міста. Це мене трохи здивувало — він не любив транспорт, автобуси й метушню. Якщо їде — значить, дуже хоче побачити. І я погодилася.

Але щось у мені заворушилось. Невпевненість. Паніка? А раптом він справді захоче того поцілунку? А я — ні? Чи готова я? Як поводитися? Що робити з руками?

І день почався не з тієї ноги. Погані оцінки, миття підлоги в гуртожитку, пік у маршрутці... Мене так притискали до дверей, що я почала думати, чи в мене ще є ребра. Ледве дотягнула до зупинки. І ось — виходжу. Бачу його.

Він сидів під стовпом. Серйозно — під стовпом. Спершись ліктем, з напівусмішкою й блиском в очах. Його погляд кудись у простір, маршрутки його не цікавили. А я — гречка в зубах, парфуму нуль, зачіска — як після торнадо. Не мій найкращий день.

Він підскочив до мене, обійняв за талію й притиснув до себе.

— Ну що, готова до емоцій? — очі світилися.

— Не знаю… Може, перенесемо? — я невпевнено посміхнулася.

— Та ти ж не вперше… — почав і замовк. Помітив.

Моє обличчя було надто промовистим. Не все так просто.

— Пробач. Я не знав. Не буду квапити, — його тон змінився. Погляд — тепліший.

— Дякую. Я скажу, коли буду готова. А поки — дозволь влаштую тобі екскурсію парком, — сказала я з полегшенням. Мов пронесло.

Ми гуляли довго. Пили каву — настільки міцну, що я почала чути, як пульсує лобова артерія. Сміялися, танцювали під музику якогось вуличного виконавця. Було так легко й весело, що я раптом забула про всі страхи.

Ми сіли на лавку. Просто відпочити. Я щось емоційно розповідала, розмахувала руками, як зазвичай — і раптом він притягнув мене ближче.

І поцілував.

Несподівано. Справжньо.

Я завмерла. Серце — в горлі. Коліна — десь у районі підлоги.

Потім він ще сильніше обійняв. І я ще більше відчула — себе, своє тіло, свою розгубленість. Мене трусило. Але я не хотіла цього показувати.

І тоді між поцілунками він прошепотів:

— Розслабся. Я тобі допоможу.

І я просто… відпустила. Вперше не думала про те, як виглядаю. Просто дозволила собі відчути.

Можливо, якби не ця спонтанність — я б і далі вагалася. Але тепер… тепер я вже встигла опанувати цей «навик». І, здається, навіть захотіла перевершити свого вчителя.