13

Повернувшись додому, я машинально потягнулася до телефону — без жодних очікувань, просто звичка. І раптом... пропущений дзвінок. Від нього. І ще повідомлення.

> "Я прийшов. Ти танцювала з іншим. У мене був приступ гніву. Але я опанував себе. Ти ж моя подруга. Завтра подзвоню. Думаю, ти поговориш зі мною."



Серце стислося. Потім — відпустило. Мені стало легше. Ні, не тому що я виправдала себе — а тому що він все ще був на зв’язку. Все ще… зі мною.

І я вже не могла дочекатися його дзвінка. Ми поговорили. Без образ, без драми. Просто залишили все позаду, як стару непотрібну сцену з фільму, що давно відзняли.

Минув місяць. Ще трохи — і канікули завершаться. Я дивувалась сама собі: справді чекала початку навчального року. Але ще більше я раділа з іншого — за цей місяць я змогла відкрити комусь свої справжні емоції. Свої слабкості. І вперше — отримала підтримку, а не осуд.

Мені було комфортно в таких відносинах. Спокійно. Надійно. Хоча десь глибоко в душі щось ворушилось. Я хотіла більшого. Та не знала — чого саме. Більше уваги? Більше тепла? Близькості?

І ось одного вечора, як завжди, ми сиділи у дворі. Розмовляли ні про що: про погоду, серіали, друзів… коли раптом Костя, жартома, кинув:

— Думаю, я захворів.

Його голос був звичний — легкий, навіть веселий. Але в мені щось ворухнулося.

— Як так? Посеред літа? Що болить? — я вже встигла трохи занервувати.

— Я захворів тобою, — сказав він тихіше, і голос його раптом став зовсім іншим.

Я завмерла. Серце зупинилося на долю секунди.

— Що? Як це? Як мені це зрозуміти?.. — я плуталася у словах, не вірячи, що чую це насправді.

— Я закохався, — тихо, але твердо сказав він. — Так тобі зрозуміліше?

Його голос затремтів. І я відчула, як щось стисло мені груди. Дивно: у ту мить я не відчула ані паніки, ані страху. Тільки теплу хвилю, яка накрила з головою.

— Ти можеш не відповідати, — додав він. — Я просто більше не можу це тримати в собі.

Я не змогла встояти. Просто сіла на тверду землю посеред двору. Серйозно, просто впала на неї, бо ноги відмовились слухатись.

— А ти не думав, що… це може бути взаємно? — прошепотіла я.

«Що я верзу?» — майнуло в голові. Але було вже пізно. Все сказано. Все — по-справжньому.

І саме в цю мить я нарешті зрозуміла відповідь на питання, яке мучило мене з першої нашої зустрічі: що зі мною?

Я закохалася.

— Та це взаємно? — Костя не міг повірити. Його голос став хрипким від емоцій.

— Так… Я теж тебе кохаю, — видихнула я.

Ці слова прозвучали не голосно. Вони ніби повисли в повітрі між нами, але вагомо, щиро, глибоко. З наших вуст вони зірвалися важко, з нерішучістю, та з кожною наступною секундою ми обидва відчували — полегшення, тепло, єдність.

Ми вже не сміялися. Ми просто мовчали. І це мовчання було таким… повним.