12

Я ніколи не відчувала нічого подібного.

Зазвичай, коли хлопці обіймали мене — ті, яким я подобалась — усе закінчувалось однаково: ляпас і моя відверта відраза. Але зараз… я ніби розчинилася в його обіймах. Не скажу, що була закохана. Ні. Я точно це знала. Але щось тягнуло мене до нього, наче невидимий магніт. Я сама себе переконувала — це все харизма. Його шарм — це його зброя. А моя логіка… вона мене покинула саме в той момент, коли я її потребувала найбільше.

— Чому ти не відповідала на мої дзвінки? Що я зробив не так, щоб отримати таке ставлення? — його голос був засмученим. Мені стало ніяково. Він все сильніше притягував мене до себе, а я все ще намагалася тримати дистанцію.

— Мій телефон забрали… Через постійні розмови. Я два тижні була без нього. А потім… після такої паузи, просто не змогла подзвонити першою, — пояснила я тихо.

— Ось як… А я тут божеволію, не розуміючи, в чому моя провина. А в тебе, виявляється, просто гординя? — його голос раптом став суворішим, різким.

Я завмерла. Не знала, що сказати. Мовчання стало тягучим, напруженим. І саме в той момент нас врятувала поява його друга.

Хлопець підійшов із відвертою зацікавленістю — ще під час їхньої розмови я помічала, як він дивиться на мене. І, чесно кажучи, я не заперечувала. Було цікаво, як Костя зреагує на те, що хтось інший бачить у мені щось більше, ніж просто знайому.

— Ти його дівчина? — прямо запитав він.

— Ні, — відповіла я, абсолютно чесно. Бо саме так і було.

— Не роззяв рот на чужий коржик, друже, — голос Кості став низьким, майже загрозливим, але з нотками жарту. Він був у настрої, але все одно — не схвалював.

— Я вільна, — промовила я вже грайливо, увімкнувши свою роль.

— Ти не вільна. Ти — зі мною, — відповів Костя без жодного сумніву.

Друг Кості зразу відступив, піднявши руки, мовляв, «без проблем». І додав:

— У нас є правила.

Це заінтригувало мене. Змусило подивитись на все трохи інакше. І стало трохи… поважно, навіть глибше, ніж просто флірт.

Ми ще трохи посиділи разом. Потім його друг пішов, залишивши нас наодинці.

— Я маю відвезти своїх родичів додому. Але я повернусь. На останній танець. Ми ще потанцюємо. Тільки дочекайся мене, будь ласка, — сказав Костя, заглядаючи в очі.

— Добре. Ми все одно до кінця залишимось, — відповіла я.

Він пішов. А я залишилась із відчуттям, що щось має статися.

За цей час я встигла потанцювати з двома хлопцями. Один із них, щоправда, був надто нав’язливим — просто «прилип», і я вже не знала, як його відшити делікатно.

А потім настав останній танець. І саме цей хлопець — нав’язливий — відібрав у мене той момент, який я чекала.

Костя так і не прийшов.

Мені стало сумно. Дуже. Не тому, що я когось чекала, а тому, що вперше за довгий час… я справді хотіла, щоб хтось прийшов саме до мене.