11

Я ступаю перший крок по сходах. Усе тіло тремтить від хвилювання. Як поводитись? Чи зможу танцювати? Як на мене дивитимуться? Чи побачу його? Навряд.

Тихо піднімаюсь, озираючись навколо — ніби шукаю когось, або просто намагаюся охопити поглядом увесь двір. Я знаю: якщо з’являється хтось новий, усі погляди звертаються саме на нього. Тому я стримую себе, вдихаю глибше і вдягаю свою фірмову усмішку. Розвертаюся до двору — треба виглядати на всі сто.

І в ту мить наші очі зустрічаються. Він — Костя. Говорить з кимось, спокійний, упевнений. Але… він не одягнений для дискотеки. Його образ — ніби на весілля. Виглядає бездоганно. Цей блиск у його погляді, ця харизма… він випромінює силу. І в мені миттєво щось змінюється — я вирівнюю спину, усміхаюся і заходжу до зали. Так. Я ще та штучка.

Поки ми з дівчатами розглядали зал і намагалися зрозуміти, як тут усе влаштовано, поступово почали розслаблятися, сміятись і говорити про настрій. І раптом — крик знайомої, яка сиділа навпроти входу. Я ж була спиною.

— О! Який красунчик! Він буде мій? — впевнено заявила Христина.

— Як ти це зробиш? — скептично спитала моя двоюрідна сестра Марина.

— Просто приверну увагу. Он, він іде повз нас! — і Христина заливалася гучним сміхом.

Я не стрималась. Хто ж це такий, що змусив її так захопитись? Повертаюся — і просто переді мною проходить... мій Костя. Мій друг. І саме на нього Христина поклала око. Серце стислося, щось неприємне защеміло всередині.

А потім — ще один удар: він навіть не привітався.

— Мудак, — вирвалося з мене.

— Ти чого? Він просто класний, — парирувала Христина.

— Ну що, йдемо танцювати? — різко змінила тему я.

Музика — мій порятунок. Вона поглинає мене, заспокоює. Усередині буря емоцій, які я не можу пояснити. Він із тих, хто не підходить першим. А може, просто ображений. У мені все кипить. У думках я вже його «видалила» — з життя, з телефону, з пам’яті.

Я не витримую — починаю танцювати, віддаюся ритму, насолоджуюсь вечором. І хай він щезне з моїх думок.

Та раптом — чиясь рука ніжно лягає на мою талію. Знайомий запах огортає мене. Дихання завмирає, ноги підкошуються. Я озираюся — Костя. Сидить, дивиться, чекає моєї реакції.

Я різко повертаюсь — хочу побачити реакцію Христини. Вона стоїть з роззявленим ротом, не в силах щось сказати. Моя двоюрідна сестра її делікатно штовхає в бік, натякаючи: «Закрий рот, бо все ясно».

— Може, вийдемо на вулицю? Тут гучно. Поговоримо, — прошепотів Костя мені на вухо.

— Я не сама прийшла. Моя двоюрідна сестра переживатиме, — твердо відповіла я.

— Я випрошу тебе, — сказав він і нахилився до неї.

Вона кивнула. На мить я здивувалась — думала, вона буде проти.

Костя взяв мене за руку, і ми, прориваючись крізь танцюючий натовп, вийшли надвір. Він сів на капот якоїсь машини, обома руками обійняв мене за талію і притягнув до себе.

І в ту мить усе завмерло. Ні музики, ні галасу — лише його дотик, його погляд. І я.