9

Я дивлюся на нього великими очима і завмираю на кілька секунд. Переді мною з’являється високий статний хлопець у червоній футболці та спортивних штанах. Але навіть у такому простому вбранні він виглядає шикарно. Його руки одразу привернули мою увагу — я зрозуміла, що він працює, бо вони не такі, як у моїх знайомих однолітків.

Костя помітив, що я зупинилася за три кроки від нього, тому просто зробив ці кроки й обійняв мене. У його обіймах я відчула себе, наче пір’їнка, й розгубилася, не знаючи, що робити далі. Та ось я повернулася до реальності і полегшено зітхнула. «Буду плисти за течією», — дала собі свободу.

Він дивиться на мене, а кутики його губ сміються, і знову обіймає, ніби розуміє, наскільки мені важко переварити цей калейдоскоп емоцій. Або ж він теж хоче переконатися у своїх почуттях.
— Привіт! — тихо промовив він.
— Привіт! — відповіла я, дивлячись на нього.

Між нами виникла якась хімія, що змінила нашу поведінку. Ми не знали, куди рухатися далі.

Та, звісно, без пригод не обійшлося. Мій старенький сусід, що спостерігав за нами, почав кричати, що все розкаже моєму татові. Мені було байдуже, але він голосно продовжував. Тоді я повернулася і сказала:
— Дядьку, можете розказати, що хочете. Ви мені все псуєте! — і голосно на нього.
— Хто це? — з притисненим сміхом спитав Костя.
— Мій сусід, — почала злитися я.
— Давай втечемо від нього, — запропонував Костя, і це був найкращий вихід на першому побаченні.

Я лише кивнула, він взяв мене за руку, і ми побігли парком, утікаючи від старенького дідуся з тростиною. Я вже кілька разів хотіла впасти, але хтось міцно тримав мене, поки я не зупинилася перепочити.
— Ти втомилася, котику? — запитав Костя.
— Трохи є, важко бігати на цих черевичках.
— Давай сядемо на лавці, я збігну кудись, а ти почекай.
— Куди я дінусь? Добре.

Я сіла на лавку біля великого плакату з місцевими співочими дітьми і просто думала, що робити далі. Раптом Костя простягнув мені морозиво і сів поруч, мовчки. Я мовчу, він мовчить.
— Прекрасний банер, — шукаю тему для розмови.
— Не хотіла б висіти на такому плакаті? — посміхається він.
— Може, балотуюсь у голови сільради, — сміюся я.
— Хотів би це побачити. Але зараз нам треба сховатися від сонця в тому парку, — піклується він.

Я намагаюсь сісти на нову лавку, але раптом великі руки обіймають мене за талію і ставлять собі на коліна. Я не знаю, у чому справа, але й не роблю вигляд, що мені цікаво, що буде далі. Ми ж друзі, а поводимось, як новостворена парочка з фільму.
— Тобі зручно? Ти легка, — питає він.
— Все гаразд. А що це означає?
— Я не контролюю своїх інстинктів. Мені хочеться більше тактильності.
— Ммм, хіба це нормально?
— Не знаю. Я відчуваю себе добре. Хочу тебе поцілувати.
— Стоп! Я на першому побаченні не цілуюсь. Лише на п’ятому. Тоді вже можна про це говорити.
— Ти знущаєшся? Я сьогодні залишусь без твого смаку?
— Мене треба завойовувати, — сміюся я, бо вже розслабилась.
— Гаразд, виклик прийнятий. Не здамся так просто.
— Чудово.

Я вже на його колінах, як вдома. Ми ще трохи говорили, хоча більше роздивлялися одне одного. Я ніколи не відчувала такого погляду — наче мене одночасно одягають і роздягають. Спектр емоцій десь зник, а решта гуляють хаотично. Хотілося ніжитись біля нього і муркотіти, як котик.

Та настав час повертатися автобусом. Ми попрощалися на автобусній стоянці, і Костя поцілував мене в лоб. Мені було приємно — це означає ніжну любов.